Зрештою ми залишили хлопця із бренді, а коней з водою, а самі вирушили вперед, із їжею й ковдрами за плечима. Коли ми йшли головною вулицею, я знову згадав історію про бояр із Тирговісте, як вони сходили, кульгаючи, нагору до руїн, а потім згадав те, що бачив у Стамбулі (або вірив у те, що бачив), — і мені стало погано.
Дорога незабаром перетворилася на дві колії для візка, а потім на стежку через ліс, що здіймався перед нами. Тільки на останньому відрізку нам довелося дертися нагору, але й із цим ми впоралися легко. Раптом ми опинилися на вітряному гребені гори, кам’яному хребті скелі, що немов вибивався з лісу. На самій вершині хребта, на найвищому гребені, притулилися дві зруйновані вежі й розвалені стіни — ось і все, що залишилося від замку Дракули. Від цього виду дух захоплювало: унизу, в ущелині, сяяла річка, уздовж її річища недалеко одне від одного тулилися села. На півдні виднілися пагорби, які Георгеску назвав долиною Валахії, а на півночі височіли гори, кілька вершин яких були вкриті снігом. Ми дісталися до гнізда орла.
Георгеску прокладав дорогу через камені, і нарешті ми опинилися серед руїн. Фортеця була маленькою, і за всіма ознаками було зрозуміло, що її давно покинули: на ній росли всілякі дикі квіти, мохи й лишайники, їстівні гриби й поганки — тепер це був старовинний будинок для повалених вітром дерев. Дві вежі, які все ще стояли, здавалися кістяками на тлі неба. Георгеску пояснив, що споконвіку було п’ять веж, з яких піддані Дракули видивлялися турків. У дворі, де ми стояли, колись був глибокий колодязь для довгих облог, а також, за легендою, таємний хід, що вів глибоко вниз — до Арджесу. Ним Дракула втік від турків 1462 року, залишивши фортецю, яку захищав упродовж п’яти років. Як видно, він так і не повернувся сюди. Георгеску вважав, що каплиця замку знаходилася по один бік від двору, там, де ми розглядали обсипаний склеп. Птахи то влітали, то вилітали зі стін веж, змії й маленькі тварини шугали від нас, і в мене було таке відчуття, що природа незабаром забере собі залишки цитаделі.
Коли наш археологічний урок закінчився, сонце зависло над західними хребтами, і навколо нас витягнулися стіни каменів, дерев і веж.
— Ми могли б повернутися до найближчого села, — задумливо промовив Георгеску, — але тоді нам доведеться знову виходити сюди вранці, якщо ми хочемо краще розглянути це місце. Я думаю, що краще залишитися тут, а ви як?
На той час я думав, що не залишився 6, але Георгеску був таким спокійним, поводився як справжній учений, посміхався мені, тримаючи свій зошит у руках, що я не хотів сперечатися. Він почав збирати хмиз, я допомагав йому, і незабаром уже на каменях, акуратно очищених від мохів, горіло багаття посеред давнього двору. Георгеску, здавалося, насолоджувався полум’ям багаття, дув на нього, підкидав сухе гілля, улаштовував примітивну грубку для казанка, який дістав зі свого рюкзака. Незабаром він уже готував рагу й нарізав хліб, посміхаючись до язиків полум’я, і тоді я згадав, що все-таки він був не тільки шотландцем, а й циганом.
Сонце сіло ще до того, як була готова наша вечеря; коли воно сховалося за горами, руїни поринули в темряву і лише вежі милували око на тлі сутінків. Щось (сови, кажани?) вилітало з порожніх бійниць, із яких так давно вилітали стріли, що несли смерть туркам. Я витяг свою ковдру й розстелив її так близько до багаття, наскільки це було можливо. Георгеску розкладав у миски їжу — надзвичайно смачну вечерю, і поки ми їли, він знову розповідав мені історію цього місця.
— Одна з найсумніших легенд про Дракулу пов’язана з цим місцем. Ви чули про першу дружину Дракули?
Я похитав головою.
— Місцеві селяни розповідають про неї історію, яка, по-моєму, почасти правдива. Ми знаємо, що восени 1462 року турки вигнали Дракулу з цієї фортеці, і він не повернувся сюди після того, як знову сів на трон Валахії 1476 року, саме перед тим, як його вбили. У піснях тутешніх сіл співається, що того вечора, коли турецька армія підступила до протилежної гори, — він показав у бік темного лісу, — вони стали табором на старій фортеці Поєнарі й намагалися зруйнувати замок Дракули, стріляючи по ньому гарматами через річку. Але в них нічого не виходило, і тому командир віддав наказ атакувати замок вранці.
Георгеску замовк і роздмухав багаття, роблячи його яскравішим, вогонь танцював на його смаглявому обличчі й золотих зубах, а його темні кучері стали схожі на роги.
— Уночі раб турків, який був родичем Дракули, таємно поцілив стрілою у вікно на вежі, де, як він знав, була особиста кімната Дракули. До стріли він прикріпив послання, у якому попереджав Дракулу, що треба тікати, інакше він і його родина опиняться в турецькому полоні. Раб бачив, як дружина Дракули читала записку при світлі свічки. У старих селянських піснях говориться, ніби вона сказала чоловікові, що краще кинеться на поживу рибам в Арджес, ніж потрапить у руки туркам. Турки не дуже добре поводилися зі своїми полоненими, ви ж знаєте. — Георгеску зловісно посміхнувся мені над своїм рагу. — Після цього вона побігла сходами на вершину вежі, напевно, ось тієї — і кинулася вниз. А Дракула, звичайно ж, утік через таємний хід. Цю частину Арджесу все ще називають Ріул Доамні, що означає: «річка принцеси».