Я здригнувся, як ти й сам можеш уявити — я ще вдень дивився з обриву і бачив, що відстань до річки неймовірно велика.
— У Дракули були діти від цієї дружини?
— О, так. — Георгеску поклав мені ще рагу. — Їхнього сина звали Міхнеа Поганий, він правив Валахією на початку шістнадцятого сторіччя. Ще одна чарівна особа. По його лінії пішли самі Міхнеа та Мірче — усі неприємні типи. Дракула одружився знову, з угоркою, родичкою Матьяша Корвінуса, короля Угорщини. Від них пішли численні Дракули.
— Чи є зараз його родичі у Валахії та Трансільванії?
— Не думаю. Я б знайшов їх, якби вони були. — Георгеску відламав шмат хліба і передав мені. — Цій другій лінії належала земля в Жеклері, вони всі перемішалися з угорцями. Остання з них вийшла заміж за шляхетного Гетсі, але цей рід теж зник.
Його розповідь я записував у свій блокнот у перервах між їжею, хоча не думав, що це приведе мене до могили. Усе це наводило мене на питання, яке я не дуже хотів ставити в такій неймовірній темряві.
— Чи можливо, що Дракулу поховано тут або що його тіло перенесли сюди для збереження?
Георгеску посміхнувся.
— Усе ще сподіваєтесь, так? Ні, старий десь у Снагові, повірте моєму слову. Звичайно, в тій каплиці був склеп, там є коридор зі сходами, що ведуть униз. Я відкопав їх кілька років тому, коли вперше приїхав сюди. — Він широко посміхнувся. — Жителі села тижнями не розмовляли зі мною. Але там було порожньо. Жодної кісточки.
Відразу після цього він почав заразливо позіхати. Ми підсунули наші припаси ближче до багаття, розгорнули спальні мішки й уляглися. Ніч була холодною, і я зрадів, що взяв свій найтепліший одяг. Я розглядав зірки, вони, здавалося, дуже близько висіли над темною прірвою, і слухав хропіння Георгеску.
Мабуть, я теж заснув, тому що, коли прокинувся, вогонь почав згасати й частина хмари закрила вершину гори. Я здригнувся й уже збирався підкинути більше хмизу в багаття, як зовсім поруч почувся шерех, і кров застигла в моїх жилах. У цих руїнах ми були не самі, і хто б не був наш сусід, він був дуже близько. Я повільно підвівся, думаючи про те, чи не розбудити Георгеску, а також про те, чи носив він із собою зброю у своїй циганській сумці з казанками. Запала мертва тиша, але за кілька хвилин я вже не міг витерпіти цієї невідомості. Я підніс палицю до багаття і, коли вона зайнялася й запалала, як смолоскип, обережно підняв вгору.
Раптом удалечині, біля руїн церкви, світло від мого смолоскипа вихопило яскраві вогники червоних очей. Я збрешу, друже мій, якщо не скажу, що моє волосся буквально стало сторчма. Очі трохи наблизились, але я не міг визначити, як далеко вони були від землі. Вони довго розглядали мене, і я з жахом усвідомив, що вони ніби впізнали мене, що вони знали, хто я такий і тепер оцінювали мене. Шурхнули кущі, і вийшов великий звір, подивився спочатку в один бік, потім в інший, після чого зник у темряві. Це був величезний вовк; у тьмяному світлі я побачив його кошлату шерсть і масивну голову всього лише на мить, поки він не пішов з руїн і не зник.
Я знову ліг, не наважившись розбудити Георгеску. Небезпека, здавалось, минула, але я все одно не міг заснути. Знову й знову, принаймні у своїй уяві, я бачив ті пронизливі очі. Напевно, я все-таки заснув, але раптом почув звук удалечині, він насувався на нас із темного лісу. Потім мені стало надто страшно, щоб залишатися під ковдрою, я знову підвівся і пішов крізь зарослий двір, щоб подивитися за стіну. Один крок залишався до прірви в Арджес, але ліворуч від мене був не дуже крутий спуск, укритий лісом, звідти я почув бурмотіння багатьох голосів і побачив світло, схоже на вогні табору. Мені стало цікаво, чи заходять цигани в цей ліс. Я вирішив запитати про це вранці у Георгеску. Ця думка ніби розбудила його. Мій новий друг раптом з’явився поруч зі мною, шаркаючи ногами після сну.