— Дай мені глянути, Хелен, — попросив я, — дозволь мені подивитися.
Вона мовчки розв’язала шарф і підвела підборіддя до світла вуличного ліхтаря. На шкірі її сильної шиї я побачив дві червоні цятки, які майже загоїлися. Мої страхи розсіялися: на неї не нападали після першої атаки. Я нахилився й доторкнувся губами до рани.
— Ні, Поле, не треба! — скрикнула вона, відступаючи назад.
— Мені все одно, — запевнив я. — Я сам тебе вилікую. — Я уважно подивився на неї. — Чи тобі боляче?
— Ні, це приємно, — зізналася вона, але приклала руку до горла, ніби захищаючись, а потім знову зав'язала шарф.
Я знав, що хоч яке невелике в неї зараження, мені треба оберігати її як ніколи. Я опустив руку в кишеню.
— Нам треба було зробити це давно. Я хочу, щоб ти носила це.
Я дістав один із маленьких хрестиків, куплених удома в церкві святої Марії, надів його їй на шию, щоб він висів просто над шарфом. Вона, здавалося, полегшено зітхнула й доторкнулася до нього.
— Я не віруюча, ти ж знаєш, я вважала себе вченим і…
— Я знаю. Але тоді що відбулося в церкві Святої Марії?
— Церква Святої Марії? — Хелен насупилася.
— Удома, біля університету. Коли ти прийшла, щоб прочитати листи Россі, ти намочила своє чоло святою водою.
Вона ніби пригадувала щось.
— Так, так і було. Але це була не віра. Я просто скучила за батьківщиною.
Ми пішли назад по мосту, а потім темними вулицями, не торкаючись одне одного. Але я все ще відчував на собі обійми її рук.
— Дозволь мені піти з тобою у твою кімнату, — прошепотів я, коли ми вийшли до готелю.
— Не тут, — мені здалося, що її губи тремтять, — за нами спостерігають.
Я не повторив свого питання і навіть зрадів, коли у вестибюлі готелю інше привернуло мою увагу. Коли я попросив ключ, клерк передав його зі шматочком паперу, на якому було щось написано німецькою: телефонував Тургут і просив мене передзвонити. Хелен чекала на мене, поки я проходив ритуал: випрошував телефон, давав клеркові презент, щоб він допоміг мені, — за останні дні мені довелося багато разів принижуватися. Потім я якийсь час безнадійно набирав номер, поки вдалечині не почулися гудки. Тургут відповів щось нерозбірливе, а потім швидко перейшов на англійську.
— Поле, любий! Слава Богові, ви зателефонували. У мене є для вас новини, дуже важливі новини!
Серце підскочило до горла.
— Ви знайшли… карту? Могилу? Россі?
— Ні, друже мій, ніяких таких див. Але ми переклали листа, який знайшов Селім, це неймовірний документ! Його написав православний чернець у Стамбулі 1477 року. Ви чуєте мене?
— Так, так! — прокричав я так, що клерк докірливо зиркнув на мене, а Хелен захвилювалася. — Продовжуйте.
— 1477 року він дав притулок кільком ченцям із Карпат, які привезли із собою тіло вбивці турків, дворянина. Тут ще багато важливого для вас. Ви самі подивитесь на лист. Я покажу його вам, коли ви повернетеся завтра. Так?
— Так! — крикнув я. — Вони поховали його в Стамбулі? — Хелен похитала головою, і я прочитав її думки: лінію можуть прослуховувати.
— Я не можу зрозуміти з листа, — гримів Тургут. — Я все ще не знаю, де він був похований, але не схоже, що могила тут. Я думаю, вам слід приготуватися до нової подорожі. Можливо, знову знадобиться підтримка доброї тітоньки. — Незважаючи на перешкоди, я чув у його голосі похмурі нотки.
— Нова подорож? Але куди?
— У Болгарію! — прокричав Тургут удалечині.
Я подивився на Хелен, слухавка сповзала в мене по руці.
— Болгарія?
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Одна могила була величніша за всі інші, вона була величезною, з ідеальними пропорціями. На ній було одне тільки слово: ДРАКУЛА.
Розділ 49
Кілька років тому серед паперів батька я знайшла записку, про яку не згадувала б тут, якби вона не була єдиним свідченням про його любов до Хелен з тих, що будь-коли потрапляли в мої руки, окрім його листів до мене. Він не вів щоденника, а записи, які він робив для себе, переважно стосувались роботи: міркування над дипломатичними проблемами, над історією, особливо, якщо це було пов’язано з міжнародними конфліктами. Міркування, лекції й статті зараз знаходяться у бібліотеці його фонду, а в мене залишився один запис, який він робив для себе — і для Хелен. Я знала, що мій батько був людиною, відданою фактам, ідеям, але не поезії, через що цей документ ще дорожчий для мене. Це не дитяча книжка, і я хочу викласти факти якнайдокладніше, тому я включила сюди цей особистий лист, незважаючи на свої сумніви. Цілком можливо, що він написав й інші подібні листи, але в його дусі було знищити їх (можливо, він спалив їх у маленькому садку за нашим будинком в Амстердамі). Пригадую, в дитинстві я іноді знаходила якісь папери в маленькій кам’яній грубці. Цей лист, мабуть, уцілів випадково. У листі не проставлено дату, тому я не впевнена, до якого відрізку часу варто віднести його оповідь. Я залишила його таким, тому що в ньому розповідається про перші дні їхньої любові, хоча біль і страждання в цьому листі наштовхують мене на думку, що він писав його, коли вже не міг відіслати адресатові.