Покірний грішник брат Кирил Квітень, рік Бога нашого 6985.
Коли Тургут закінчив, запала глибока тиша, і він розсіяно погладжував свою сиву гриву. Ми з Хелен перезирнулись.
— Рік Бога нашого 6985-й? — нарешті перепитав я. — Що це означає?
— На середньовічних документах дати позначаються, починаючи від створення світу, — пояснила Хелен.
— Так, — кивнув Тургут, — рік 6985-й за сучасним відліком — 1477-й.
Я не втримався й зітхнув:
— Дуже цікавий лист, у ньому йдеться про щось важливе. Але я гублю тут слід, — відзначив я із сумом. — За датою можна сказати, що цей документ пов’язаний із тим, що містер Аксой знайшов раніше. Але де доказ того, що чернець, який написав цього нового листа, — з Карпат? І чому ви думаєте, що це пов’язано із Владом Дракулою?
Тургут посміхнувся.
— Чудові питання, як завжди, мій любий скептику. Дозвольте мені відповісти на них. Як я й говорив вам, що Селім дуже добре знає місто. Тож коли він знайшов цей лист і зрозумів, що той може бути корисним, то відніс його своєму другові, хоронителеві давньої бібліотеки монастиря святої Ірини (він усе ще існує). Цей друг переклав лист турецькою і дуже зацікавився тим, що в листі згадувався його монастир. Але ніяких записів про такий візит 1477 року він не знайшов — або їх зовсім не було, або вони давно загублені.
— Якщо місія, про яку вони говорили, була секретною і небезпечною, — зазначила Хелен, — вони не стали б про неї писати.
— Цілком правильно, мадам. — Тургут кивнув їй. — У будь-якому разі друг Селіма допоміг нам в одному важливому питанні: він перерив історію найдавнішої церкви й виявив, що настоятель Максим Євпраксій, якому адресовано цього листа, наприкінці життя був головним настоятелем на Святій горі Афон. Але 1477 року, коли писався цей лист, він був настоятелем монастиря на озері Снагов. — Тургут вимовив ці слова підкреслено урочисто.
Якийсь час ми сиділи в тиші. Нарешті Хелен заговорила:
— Ми люди Бога, ми з Карпат!
— Перепрошую? — Тургут уважно подивився на неї.
— Так! — миттю підхопив я думку Хелен. — «Люди з Карпат». Це з пісні, народної пісні, яку Хелен знайшла в Будапешті.
Я розповів їм про те, як ми перегортали стару книгу пісень у бібліотеці Будапештського університету, про гарну гравюру у верхній частині сторінки: зображення дракона і церкви серед дерев. Брови Тургута звелися майже до його густого волосся, коли я розповідав про це, водночас риючись у своїх паперах.
— Де ж це? — за мить я знайшов у своєму портфелі переписаний від руки переклад. «Боже, а що, як я коли-небудь загублю цей портфель?!» — подумав я, і вголос прочитав вірш, роблячи паузи, щоб Тургут переклав Селіму й місіс Бора:
— О, як цікаво й страшно, — зітхнув Тургут. — Чи всі ваші народні пісні такі, мадам?
— Так, більшість із них, — засміялась Хелен.
І я раптом зрозумів, що забув про те, що вона сидить поруч зі мною. Я ледь стримувався, щоб не простягнути руку й не обійняти її, не милуватися її посмішкою або пасмом чорного волосся на її щоці.