Під дією бренді я потис холодну руку цієї людини й пошкодував, що нам не дають подивитися Болгарію без гіда. Хелен, здавалося, була менше здивована всім цим, вона привіталася з ним, на мій погляд, саме з належним почуттям байдужості. Містер Ранов не сказав нам ще жодного слова, але, здавалося, відразу зненавидів Хелен, навіть до того, як офіцер зауважив занадто голосно, що вона угорка й навчається в Сполучених Штатах. Від цього пояснення його вуса сіпнулися.
— Професоре, мадам, — сказав він, це були його перші слова, потім він обернувся до нас спиною.
Офіцер митниці посміхнувся й потис нам руки, поплескав мене по плечу, ніби ми давно були друзями, а потім показав у бік Ранова, даючи нам зрозуміти, щоб ми йшли за ним. За будинком аеропорту Ранов найняв таксі, у якому був такий старомодний інтер’єр, якого я ніколи не бачив у машинах: чорна тканина була набита чимось, що могло зійти за кінське волосся. Ранов сказав нам, що для нас приготували кімнати в готелі з найкращою репутацією.
— Гадаю, ви будете задоволені ними, а також чудовим рестораном. Завтра зустрінемося там за сніданком, тоді ви мені й поясните суть вашого дослідження, що вам потрібно і як я зможу допомогти вам. Без сумніву, ви захочете зустрітися з вашими колегами із Софійського університету, а також із керівництвом. А потім ми організуємо для вас коротку екскурсію історичними місцями Болгарії.
Він неохоче посміхнувся, а я подивився на нього з наростаючим жахом. У нього була дуже гарна англійська, незважаючи на акцент, але інтонація в нього була така сама, як і на тих касетах, за якими вивчають мову за тридцять днів.
У його обличчі теж було щось знайоме. Я, напевно, не бачив його раніше, але воно нагадувало мені когось, кого я знав. Від того, що я не міг згадати, хто ж це зрештою був, мені ставало дедалі гірше. Це почуття переслідувало мене в той перший день у Софії, не давало спокою під час цієї занадто розпланованої екскурсії містом. Софія була гарним містом — суміш елегантності дев’ятнадцятого сторіччя, середньовічної розкоші й сяючих нових будинків соціалістичної доби. У центрі міста ми відвідали похмурий мавзолей, у якому знаходилося забальзамоване тіло диктатора Георгія Димитрова, що помер п’ять років тому. Ранов зняв капелюх, перш ніж увійти в будинок, і повів за собою мене й Хелен. Ми приєдналися до болгарів, які мовчки проходили повз відкриту труну Димитрова. Обличчя диктатора було восковим, у нього були густі чорні вуса, як у Ранова. Я подумав про Сталіна, чиє тіло торік поклали поруч із Леніним у такому самому мавзолеї на Красній площі. Цим атеїстичним культурам подобалося зберігати мощі своїх святих.
Передчуття щодо нашого гіда ще погіршилися, коли я побачив, як він скривився з відразою, коли я запитав його, чи не може він улаштувати нам зустріч з Антоном Стойчевим.
— Містер Стойчев — ворог нашого народу, — сказав він роздратованим голосом. — Чому ви хочете побачити його? — а потім здивував нас, додавши: — Так, звичайно, якщо ви хочете, я можу це влаштувати. Він більше не викладає в університеті — з такими релігійними поглядами його не можна підпускати до нашої молоді. Але він знаменитий, можливо, тому ви хочете зустрітися з ним?
— Ранову наказали робити все, чого ми забажаємо, — зауважила Хелен, коли в нас випала хвилинка побути наодинці за межами готелю. — З чого б це? Чому хтось уважає це необхідним?
Ми злякано подивилися одне на одного.
— Як би я хотів знати, — сказав я.
— Нам треба бути дуже обережними, — обличчя Хелен набуло серйозного виразу, вона понизила голос, і я не зважувався поцілувати її прилюдно. — Давай домовимося із цього моменту, що будемо говорити лише про наш науковий інтерес, та й то якнайменше, якщо нам доведеться обговорювати роботу в його присутності.
— Згоден.
Розділ 55
Останніми роками я часто згадував, як уперше побачив будинок Антона Стойчева. Можливо, він справив на мене таке враження через контраст між урбанізованою Софією й цим раєм просто за містом, а може, я пам’ятав це через самого Стойчева, через його особливу, тонку присутність. Пригадую, що, побачивши вхідні ворота до будинку Стойчева, я зазнав гострого передчуття, майже затамувавши подих, ніби наша зустріч із ним була переломним моментом у пошуках Россі.
Набагато пізніше, коли я вголос читав про монастирі, які перебували за воротами візантійського Константинополя (це були святі притулки, куди тікали жителі, не згодні з тим чи іншим ритуалом церкви, де їх не захищали великі міські стіни, але там їх уже не могла дістати рука тиранів), я згадував Стойчева, його сад — із незграбними яблунями й вишневими білими деревами, будинок у глибині саду, свіже листя й блакитні вулики, старі подвійні ворота на нашому шляху, повітря цього тихого місця — повітря відданості й добровільної самотності.