— І тоді б ви могли зустрітися з Россі або, принаймні, з археологом Георгеску! — вигукнув я.
— Можливо, — він якось дивно посміхнувся. — Якби ми з Россі зустрілися там, ми змогли б поділитися знаннями до того, поки не стало занадто пізно.
Я не зовсім зрозумів, що він мав на увазі: перш ніж у Болгарії почалася революція? перш ніж він став вигнанцем? Я не хотів запитувати. Але за мить він сам пояснив:
— Розумієте, я досить різко зупинив своє дослідження. Того дня, коли я повернувся з Бачково, переповнений планами поїхати в Румунію, я застав у свій софійській квартирі жахливу сцену.
Він замовк і заплющив очі.
— Я намагаюся не згадувати про той день. Мені треба пояснити вам спочатку, що в мене була маленька квартира біля Римської стіни в Софії — це дуже давній район, мені він подобався через дух історії навколо. Я вийшов, щоб купити продукти, і залишив свої документи й книги про Бачково та інші монастирі розкритими на моєму столі.
Коли я повернувся, то побачив, що хтось перерив усі мої речі: скинув книги з полиць, обшукав мою шафу. На столі, на моїх паперах був тонкий слід крові. Ви знаєте, як від чорнила, плями на сторінці… — він замовк і уважно подивився на нас. — Посеред стола лежала книга, якої я ніколи не бачив…
Він раптово підвівся, пройшов в одну з кімнат, і ми почули, як він ходить там, пересуваючи книги. Мені треба було б підвестися й допомогти йому, але я сидів і безпорадно дивився на Хелен, яка, здавалося, теж завмерла.
За кілька хвилин Стойчев повернувся з великою книгою в руках. Вона була в потертій шкіряній обкладинці. Він поклав її перед нами, і ми мовчки спостерігали, як він неохоче розкрив її своїми старими руками й показав, не сказавши ні слова, багато порожніх сторінок і малюнок у центрі. Дракон здавався меншим, оскільки на великих сторінках книги було багато вільного місця навколо малюнка, але це, без сумніву, була та сама гравюра, із плямою внизу, яку я помітив у книзі Г’ю Джеймса. Але тут була ще одна пляма на пожовклому папері біля лапи дракона. Стойчев показав її, проте, здавалося, його сповнили емоції — відраза, страх, бо він раптом забув, що розмовляє з нами англійською.
— Крее, — сказав він. — Кров.
Я нахилився нижче. Коричнева пляма була відбитком пальця, це було чудово видно.
— Господи, — я згадав свого бідолашного кота й друга Россі, Хеджеса. — Чи було в цій кімнаті щось або хтось іще? Що ви зробили, коли побачили це?
— У кімнаті нікого не було, — тихо сказав він. — Двері були замкнені. Коли я повернувся і побачив цю жахливу сцену, то зателефонував у поліцію, вони оглянули все, нарешті (як ви кажете) зробили аналіз крові і легко виявили, чия це кров.
— Чия? — Хелен нахилилася до нього.
Стойчев ще більше понизив голос, так, що мені теж довелося нахилитися, аби почути його слова. Піт застиг на його зморщеному обличчі.
— Моя, — сказав він.
— Але…
— Ні, звісно, ні, я не був там. Але поліція вирішила, що я сам підготував цю сцену. Єдине, що в них не збігалося, — це відбиток пальця. Вони сказали, що ніколи не бачили такого відбитка людського пальця: на ньому було занадто мало ліній. Вони віддали мені книги й папери і змусили заплатити гроші за такі жарти із законом. Я ледве не втратив своє місце викладача.
— І ви припинили свої дослідження? — здогадався я.
Стойчев збентежено знизав плечима.
— Це єдиний проект, який я не закінчив. Але навіть тоді я продовжив би, якби не це, — він повільно перегорнув другу сторінку книги. — Це, — повторив він, і там, на сторінці, ми побачили єдине слово, написане гарним, архаїчним почерком, стародавнім, густим чорнилом.
На той час я знав уже досить букв кирилиці, щоб розгадати цю загадку, хоча перша буква збила мене на мить з пантелику. Хелен прочитала пошепки:
— «СТОЙЧЕВ». О, ви знайшли власне ім’я в ній. Який жах!
— Так, моє ім’я, явно видно, що почерк і чорнило середньовічні. Я завжди шкодував, що злякався цього дослідження, але я був дуже настрашений. Я подумав, що зі мною може щось трапитися, як те, що сталося з вашим батьком, мадам.
— У вас були підстави боятися, — сказав я старому вченому. — Але ми сподіваємось, що для професора Россі ще не все втрачено.
Стойчев випростався на стільці.
— Так, якщо ми знайдемо Светі Георгі. Спочатку нам треба поїхати в Ріль і подивитися на інші листи брата Кирила. Як я вже й говорив, я ніколи раніше не пов’язував їх із «Хронікою Захарія». У мене тут немає копій, а керівництво Рільського монастиря не дозволило опублікувати їх, хоча кілька істориків, включаючи мене, мають дозвіл. У Рілі є ще одна людина, з якою я хотів би вас познайомити. Але, можливо, і він не зможе допомогти.