— У цьому крилі досі живуть ченці, — пояснив Стойчев. — А ген там, уздовж тієї дороги, знаходяться кімнати, де ми зупинимося. Ви побачите, як спокійно там уночі, незважаючи на таку кількість відвідувачів удень. Це один із наших найбільших скарбів, і сюди приїжджають звідусюди, щоб подивитись на все це, особливо влітку. Але вночі тут знову стає тихо. Ходімо, — додав він, — треба привітатися з настоятелем. Я телефонував йому вчора, він чекає на нас.
Він повів нас із дивною жвавістю, оглядаючи все навколо, наче це місце надавало йому сил для нового життя.
Ми підійшли до приймальних кімнат настоятеля — вони знаходилися на першому поверсі монастирського крила. Чернець у чорній мантії з довгою каштановою бородою притримав для нас двері, коли ми входили. Стойчев зняв капелюха й увійшов першим. Настоятель підвівся з ослона біля стіни й вийшов нам назустріч, аби привітати нас. Вони зі Стойчевим досить щиро привіталися: Стойчев поцілував його руку, а настоятель благословив старого. Настоятель був високим, струнким чоловіком приблизно шістдесяти років, його борода була проріджена сивим волоссям, а блакитні очі виражали спокій. Я був здивований, що існують блакитноокі болгари. Він потис нам руки по-світському, і Ранову теж (той привітався з помітним презирством). Потім він запросив нас усіх сісти, чернець приніс тацю зі склянками, цього разу в них була не ракія, а холодна вода і до неї — маленькі блюдця з тією самою рожевою пастою, яку ми вже куштували у Стамбулі. Я помітив, що Ранов не доторкнувся до склянки, наче він очікував отруту.
Настоятель явно був радий бачити Стойчева, і я зрозумів, що цей візит, схоже, приємний їм обом. Він запитав через Стойчева, з якої ми частини Америки, чи відвідували інші монастирі Болгарії, чим він може допомогти нам, як надовго ми зможемо залишитися. Стойчев повільно перекладав, щоб ми могли відповісти на питання. Ми можемо користуватися бібліотекою стільки, скільки нам потрібно, сказав настоятель, і можемо зупинитися в готелі; можемо відвідувати церковні служби; можемо ходити де завгодно, крім чернечих келій, — при цьому він кивнув Хелен й Ірині, — а також він не хотів нічого й чути про те, щоб друзі Стойчева платили за проживання.
Ми подякували йому, і Стойчев підвівся.
— Зараз, — сказав він, — оскільки ми вже маємо дозвіл, підемо в бібліотеку.
Він поцілував руку настоятелеві й, уклонившись, пішов до дверей.
— Дядько дуже схвильований, — прошепотіла Ірина. — Він каже, що ваш лист — це величезне відкриття для болгарської історії.
Я подумав про те, чи знає вона, що насправді криється за нашим дослідженням, які тіні лежать на нашому шляху, але з виразу її обличчя нічого більше не можна було зрозуміти. Вона допомогла дядькові пройти у двері, і ми пішли за ним величезними дерев’яними галереями, які тяглися уздовж двору, Ранов ішов за нами із сигаретою в руці.
Бібліотека являла собою довгу кімнату на першому поверсі, майже навпроти кімнат настоятеля. Біля входу нас зустрів сивобородий чернець: високий чоловік із виснаженим обличчям. Мені здалося, що він суворо подивився на Стойчева, а потім кивнув нам.
— Це брат Румен, — сказав нам Стойчев. — Зараз він бібліотекар і покаже нам те, що ми шукаємо.
Кілька книг і рукописів лежали під склом, підписані й виставлені біля входу для туристів. Мені б хотілося поглянути на них, але нас уже вели до глибокої ніші, що знаходилася наприкінці кімнати. У монастирі було напрочуд прохолодно, і навіть кілька електричних лампочок не могли повністю розігнати темряву по кутах У внутрішньому приміщенні дерев’яні шафи й полиці були забиті коробками й книгами. У куті в маленькій ніші висіла ікона Діви Марії та її дорогого Немовляти, яких охороняли два ангели із червоними крильми. Перед іконою висіла прикрашена коштовним камінням золота лампадка. Старі-престарі стіни були чисто побілені, і нас огорнув уже знайомий запах старіючого пергаменту, папери й шкіри. Мені було приємно бачити, що в Ранова вистачило пристойності загасити сигарету, перш ніж він пройшов за нами у цю скарбницю.