— Або візок був сконструйований у такий спосіб, що в ньому було спеціальне місце, де можна було сховати тіло, — вставила Хелен.
— Але труп видавав би запах, — нагадав я їй.
— Це залежить від того, у що ти віриш, — вона мило, чарівно посміхнулася мені.
— У що я вірю?
— Бачиш, тіло, що може перетворитися на живого мерця або вже перетворилося, не розкладається або ж розкладається дуже повільно. За традицією, якщо в сільських жителях Східної Європи підозрюють вампіризм, їхні тіла відкопують і перевіряють ступінь розкладання, — і мешканці ритуально знищують такі трупи, що не досить добре розкладаються. Іноді таке все ще трапляється, навіть зараз.
Стойчев здригнувся.
— Приємне заняття. Я чув про це навіть у Болгарії, хоча, звичайно ж, тепер це незаконно. Церква ніколи не схвалювала руйнування могил, а зараз наша держава не схвалює будь-які марновірства.
Хелен майже здригнулася.
— Хіба це більш дивно, ніж сподіватися на відродження тіла? — запитала вона, але потім посміхнулася Стойчеву, і він був зачарований.
— Мадам, — сказав він, — у нас є різні інтерпретації нашої національної спадщини, але я схиляю голову перед швидкістю вашого розуму. А зараз, друзі мої, я хотів би подивитися на ваші карти, — гадаю, у монастирі можуть бути матеріали, які допоможуть розшифрувати їх. Дайте мені годину — те, що я робитиму зараз, здаватиметься нудним для вас, а пояснення заберуть надто багато часу.
Ранов саме тільки-но підійшов, чимось стурбований, і став оглядати бібліотеку. Я сподівався, що він не почув нічого про карти. Стойчев відкашлявся.
— Можливо, ви захочете піти в церкву? Там дуже гарно.
Стойчев мигцем поглянув на Ранова. Хелен одразу ж підвелася й підійшла до Ранова, щоб відволікти його якимсь питанням, а я тим часом рився в портфелі, після чого дістав копії карт. Коли я побачив, з якою жвавістю Стойчев узяв їх, моє серце аж підскочило від надії.
На жаль, Ранов здавався більше зацікавленим у роботі Стойчева й у бесіді з бібліотекарем, ніж у спілкуванні з нами, хоча я дуже хотів витягти його звідти.
— Ви допоможете нам з обідом? — запитав я його.
Бібліотекар мовчки стояв і уважно вивчав мене.
Ранов посміхнувся:
— Ви голодні? Тут ще не настав час обіду — він буде о шостій. На жаль, доведеться почекати.
Він повернувся до нас спиною й почав вивчати полицю із книгами в шкіряних палітурках. Тим усе й скінчилося.
Хелен пройшла за мною до дверей і стиснула мою руку.
— Ходімо прогуляємось? — запропонувала вона, щойно ми опинились надворі.
— Я не впевнений, бо що ж ми робитимемо без Ранова, — відгукнувся я серйозно. — Про що говорити без нього?
Хелен розсміялася, але я бачив, що вона теж хвилювалася.
— Може, мені повернутися й спробувати спокусити його?
— Ні, — сказав я, — краще не треба. Що більше ми його відволікатимемо, то більше він цікавитеметься діями Стойчева. Спекатися його не легше, ніж мухи.
— Він би був гарною мухою.
Хелен узяла мене під руку.
Сонце все ще було яскравим і пекло, коли ми вийшли з тіні величезних монастирських стін і галерей. Подивившись угору, я побачив укриті лісом схили навколо монастиря й скелясті вершини над ними. Далеко у височині кружляв орел. Ченці у важких підперезаних чорних мантіях й у високих чорних капелюхах, з довгими чорними бородами ходили між церквою й монастирем, підмітали дерев’яну підлогу галерей або сиділи в тіні біля ґанку церкви. Мені було цікаво, як вони зносять літню спеку в такому одязі. Усередині церква була дуже гарною, там було по-весняному прохолодно, вона освітлювалася лише вогниками свічок і сяйвом золота, міді й коштовностей. Внутрішні стіни були прикрашені чудовими фресками.
— Дев’ятнадцяте сторіччя, — упевнено визначила Хелен, а я зупинився перед особливо похмурою картиною: святий із довгою сивою бородою й акуратно розділеним проділом довгим волоссям, дивився просто на нас. — Іван Рільський. — Хелен прочитала вголос букви над зображенням.
— Той, чиї мощі перенесено сюди за вісім років до того, як нашого друга з Валахії привезли у Болгарію, так? У «Хроніці» він згадується.
— Так, — Хелен зупинилася, роздивляючись портрет, наче святий міг заговорити до нас, коли простояти поруч трохи довше.
Нескінченне очікування почало нервувати мене.
— Хелен, — сказав я, — ходімо гуляти. Ми можемо забратися на ту гору й подивитися звідти. У мене таке відчуття, що коли я не переключуся, то збожеволію, думаючи про Россі.