— Містер Ранов пішов надовго, що не властиво для нього, — тихо зауважила вона.
Я подивився на Хелен.
— Може, мені піти перевірити, де він? — я навчився довіряти інстинктам Хелен і пішов до головних воріт, не дочекавшись відповіді.
Прямо за межами комплексу я побачив Ранова, що стояв з якимось чоловіком біля довгої блакитної машини. Той чоловік був високим, елегантним, у літньому костюмі й капелюсі, але щось у ньому змусило мене відступити у тінь воріт. Вони щось жваво обговорювали, а потім різко зупинились. Гарний чоловік ляснув Ранова по плечу й сів у машину. Я немов сам відчув удар цього дружнього жесту. Я знав цей жест, ця рука вже колись опускалась і на моє плече. Звичайно, як би неймовірно це не було, але чоловік, що повільно від’їжджав від паркування, був Гежа Йожеф. Я чимдуж кинувся назад у двір і приєднався до Хелен і Стойчева. Хелен уважно дивилася на мене, можливо, вона теж навчилася довіряти моїм інстинктам. Я відвів її на мить убік, а Стойчев, хоч і здивувався, але був занадто ввічливий, щоб поставити мені питання.
— Здається, Йожеф тут, — швидко прошепотів я. — Я не бачив його обличчя, але хтось, дуже схожий на нього, тільки-но розмовляв із Рановим.
— Лайно!.. — тихо вилаялася Хелен.
Мабуть, це був перший і останній раз, коли я чув, як вона лається.
За хвилину Ранов уже поспішав до нас.
— Час вечеряти, — сказав від сухо, і я подумав, чи шкодував він про те, що залишив нас зі Стойчевим на кілька хвилин. Із його тону я зрозумів, що він не бачив мене біля воріт. — Ходімо зі мною, ми поїмо.
Мовчазна вечеря в монастирі була смачною, домашню їжу подавали двоє ченців. Деякі туристи залишалися з нами в готелі, і я помітив, що дехто з них розмовляв не болгарською мовою. Люди, що говорили німецькою, мабуть, приїхали на відпочинок зі Східної Німеччини, і, можливо, та інша мова була чеською. Ми їли з апетитом, сидячи за довгим дерев’яним столом, ченці сиділи за сусіднім столом, і я із задоволенням думав про вузькі ліжка, що очікували нас. Ми з Хелен не могли побути наодинці, але я знав, що вона думала про Йожефа. Що йому треба було від Ранова? Або, точніше, що він хотів від нас? Я згадав попередження Хелен про те, що за нами стежили. Хто сказав йому, де ми були?
Це був важкий день, але я був настільки збуджений майбутньою поїздкою в Банково, що з радістю вирушив би туди пішки, якби це було швидше. Замість цього ми полягали спати, щоб підготуватися до завтрашньої подорожі. Серед хропіння жителів Східного Берліна й Праги я чув голос Россі, він щось говорив про нез’ясовані питання нашої роботи, й голос Хелен, що ніби посміювався з моєї проникливості: «Звичайно ж, я вийду за тебе».
Розділ 65
Червень 1962 року
Моя люба донечко!
Ти знаєш, ті жахливі речі, що відбулися зі мною і з твоїм батьком, зробили нас багатими. Я залишила більшість тих грошей твоєму батькові, аби він піклувався про тебе, але в мене чимало залишилося, щоб я змогла здійснювати довгі пошуки. Приблизно два роки тому я обміняла деяку суму в Цюріху і відкрила там рахунок на ім'я, яке ніколи нікому не скажу. У мене дуже великий банківський рахунок. Я беру з нього гроші раз на місяць, щоб оплачувати квартири, які я наймаю, користування архівом, їжу в ресторанах. Я витрачаю якнайменше, щоб колись я змогла віддати їх тобі, моя маленька, коли ти станеш дорослою.
Твоя любляча мати Хелен Россі
Червень 1962 року
Моя люба донечко!
Сьогодні в мене один із найгірших днів. (Я ніколи не підішлю цю листівку, якщо я й надішлю деякі, та лише не цю.) Сьогодні був один із таких днів, коли я не можу згадати, чи шукаю цього диявола, чи тікаю від нього. Я стою перед дзеркалом, старим дзеркалом у номері Hotel d'Este: на дзеркалі плями, схожі на мохи, що піднімаються по слизькій поверхні. Я знімаю шарф і торкаюся пальцем шраму на шиї, червоної плями, що ніколи повністю не загоїться. Мені цікаво, чи знайдеш ти мене до того, як я знайду його. Цікаво, чи знайде він мене раніше, ніж я його? Цікаво, чому він дотепер не знайшов мене? Цікаво, чи побачу я тебе ще раз хоч коли-небудь?
Твоя любляча мати Хелен Россі
Серпень 1962 року
Моя люба донечко!
Коли ти народилася, твоє волосся було чорним, воно прилипло до твоєї голівки маленькими кучериками. Коли його вимили й висушили, воно ніжно обрамляло твоє личко, чорне волосся, як моє, але й трохи мідне, як у твого тата. Я лежу в мареві морфію, тримаю тебе й дивлюся, як кольори твого дитячого волосся міняються від чорного, цигансько-чорного до світлого, а потім знову чорніють. Ти вся світилася і сяяла: я сформувала тебе й відполірувала в себе всередині, навіть не знаючи, що я роблю. У тебе були золоті пальчики, рожеві щічки, вії й брови були схожі на пух курчатка. Моє щастя було безмежним і яскравим, незважаючи на морфій.