Твоя любляча мати Хелен Россі
Розділ 66
Я рано прокинувся на ліжку чоловічої спальні Рільського монастиря: сонячне світло от-от починало пробиватися крізь маленькі вікна, які виходили у двір, інші туристи все ще міцно спали на своїх ліжках. Я чув ранній дзенькіт дзвона у темряві, і зараз цей подзвін лунав знову. Моєю першою думкою цього разу було те, що Хелен погодилась вийти за мене. Я хотів знову побачити її якомога швидше, знайти момент, щоб запитати її, чи не був учорашній день сном. Сонячне світло, що заповнювало двір за вікном, було відлунням мого щастя, ранкове повітря здавалося неймовірно свіжим, сповненим вікової свіжості.
Але Хелен не було за сніданком. Ранов був там, похмурий, як завжди, курив, поки чернець чемно не попросив його вийти із сигаретою на вулицю. Щойно закінчився сніданок, я пішов довгим коридором до жіночої спальні, біля дверей якої ми з Хелен розсталися вчора ввечері. Двері були навстіж розчинені. Інші жінки, німкені, чешки, пішли, акуратно застеливши ліжка. Можливо, Хелен усе ще спала: я бачив обриси її тіла на ліжку біля вікна. Вона повернулася до стіни, і я тихо зайшов, вирішивши, що вона вже моя наречена і в мене було право поцілувати її й побажати доброго ранку навіть у монастирі. Я зачинив за собою двері, сподіваючись, що мене не помітить жоден чернець.
Хелен лежала, обернувшись спиною до кімнати. Коли я підійшов ближче, вона тихенько повернулась до мене, ніби відчула мою присутність. Голова була відкинула назад, очі заплющені, темні кучері розкидані по подушці. Вона міцно спала, і з її губ зривався важкий подих. Я подумав, що вона, мабуть, утомилася після наших подорожей і вчорашньої прогулянки, але щось у її вигляді змусило мене підійти ближче. Я нахилився над нею, думаючи, що поцілую її перед тим, як вона прокинеться, і раптом в одну жахливу мить я помітив зеленуватий відтінок її обличчя й свіжу кров на горлі: там, де майже загоїлася рана, у глибині шиї зяяли дві маленькі дірки, червоні й відкриті. На краю простирадла теж була крапля крові і ще більше на рукаві її простої білої нічної сорочки, у тім місці, де рукав торкався шиї, коли вона закидала руку в сні. Спереду сорочка була перекошена й злегка порвана, одна з її грудей була оголена майже до темного соска. Я помітив усе це в одну мить, завмерши від жаху: серце в мене, здавалося, зупинилось. Я нахилився й прикрив її простирадлом, немов укриваючи сплячу дитину. Ніщо інше тієї миті не спало мені на думку. Величезний клубок став у моєму горлі — лють, якої я досі не відчував.
— Хелен! — я обережно доторкнувся до її плеча, але вираз її обличчя не змінився. Тепер я помітив, якою змученою вона була, ніби їй боліло навіть уві сні. Але де ж був хрестик? Я раптом згадав про нього й став оглядати все навколо. Я знайшов його біля ніг — тонкий ланцюжок порвався. Хтось порвав його чи вона сама розірвала його уві сні? Я знову доторкнувся до неї.
— Хелен, прокинься!
Цього разу вона ледь помітно поворухнулася, і я подумав, що завдам їй шкоди, розбудивши зненацька. Але за мить вона все-таки розплющила очі й насупилася. Рухи її були слабкі. Скільки крові вона втратила за цю ніч, коли я спокійно спав у сусідній спальні? Чому я залишив її саму навіть на одну ніч?
— Поле, — сказала вона здивовано, — що ти тут робиш?
Потім вона спробувала сісти й раптом побачила, що сорочка розірвана. Вона торкнулася горла й повільно відвела руку, поки я мовчки, зболено дивився на неї. Липка, густа кров залишилась на її пальцях. Вона поглянула на них, а потім на мене:
— О Боже!
Хелен сіла прямо, і я вперше відчув полегшення, незважаючи на жах на її обличчі: якби вона втратила багато крові, вона була б занадто слабка для такого руху.
— О Поле… — прошепотіла вона.
Я сів на край ліжка, взяв її руки і міцно стис.
— Ти прокинулася? — запитав я.
Хелен кивнула.
— І ти знаєш, де ти?
— Так, — відповіла вона, а потім закрила обличчя закривавленою рукою й голосно розридалася: це був жахливий звук.
Раніше я ніколи не чув, як вона плаче. Крізь моє тіло наче пройшла хвиля крижаного холоду.
Я поцілував її чисту руку.
— Я з тобою.
Вона стисла мої пальці, ридаючи, а потім опанувала себе:
— Треба подумати, що… це мій хрестик?
— Так, — я підняв його, пильно спостерігаючи за нею, і неймовірно зрадів, коли на її обличчі не з’явилася відраза. — Це ти його зняла?