Я відкашлявся. Нічого не можна вдіяти, нам доведеться ставити питання при Ранові. Мені треба буде постаратися, щоб вони звучали по-науковому.
— Можете ви запитати брата Івана, чи знає він що-небудь про пілігримів із Валахії?
Ранов переклав питання ченцеві, і від слова «Валахія» обличчя ченця посвітлішало.
— Він говорить, що в монастиря добрі зв’язки з Валахією, починаючи з кінця п’ятнадцятого століття.
Серце почалося шалено калатати в моїх грудях, але я намагався поводитися сумирно.
— Так? Які саме?
Вони поговорили ще, брат Іван показав довгою долонею у бік дверей. Ранов кивнув:
— Він говорить, що приблизно в той час князі Валахії й Молдови почали підтримувати цей монастир. У бібліотеці є манускрипти, що свідчать про це.
— Він знає, чому вони це робили? — тихо запитала Хелен.
Ранов запитав у ченця.
— Ні, — відповів він. — Він тільки знає, що в манускриптах ідеться про їхню підтримку.
— Запитайте його, — попросив я, — чи знає він про групу богомольців, які приблизно тоді приходили сюди з Валахії?
Брат Іван посміхнувся.
— Так, — відповів Ранов. — Їх було багато. Це було важливе місце зупинки на шляху прочан із Валахії. Багато богомольців ходили звідси в Афон або Константинополь.
Я ледве не заскреготів зубами.
— А особлива група прочан із Валахії, що несла якусь реліквію або шукала реліквію, чи знає він щось про це?
Ранов ледве стримував тріумфальну посмішку.
— Ні, — сказав він. — Він не зустрічав записів про таких пілігримів. У тому столітті було багато прочан. Тоді Бачковский монастир вважався дуже важливим. Коли оттомани захопили країну, патріарха Болгарії заслали сюди з його служби у Велико Тирново, давню столицю. Він помер тут і був похований 1404 року. Склеп — це найстаріша частина монастиря і єдина, що залишилася без перебудови.
Хелен знову заговорила.
— Могли б ви запитати, чи є серед братів чернець, ім’я якого колись було Пондєв?
Ранов переклав питання, і брат Іван спочатку спантеличився, а потім насторожився.
— Він говорить, що це, мабуть, старий брат Ангел. Його називали Василь Пондєв, він був істориком. Але він більше… у нього не все гаразд із головою. Ви ні про що не дізнаєтеся з розмови з ним. Настоятель тепер наш найкращий учений, і дуже прикро, що його немає зараз.
— Нам усе-таки хотілося 6 поговорити із братом Ангелом, — сказав я Ранову.
І бібліотекар, невдоволено насупившись, повів нас назад на залитий яскравим сонцем двір, через другу арку. Через неї ми вийшли в інший двір, у центрі якого стояв великий старий будинок. Цей другий двір був не таким доглянутим, як перший: тут стіни й плити кришилися під ногами, росли бур’яни, а в куті даху пнулося деревце, яке невдовзі стане досить великим, щоб зруйнувати цю частину споруди. Було очевидно, що відновлення цієї Божої обителі не було першочерговою справою болгарського уряду. Ріль був людним містом, там демонструвалася «справжня Болгарія» та її боротьба з турецькими окупантами. А це давнє місце пустило корені за часів візантійців, таких же завойовників і окупантів, якими пізніше були оттомани. Цей монастир міг бути вірменським, георгіанським, грецьким, хіба ми не чули, що він залишався незалежним і за часів оттоманів, як ніякий інший болгарський монастир? Не дивно, що уряд не хвилює, що дерева ростуть на його даху.
Бібліотекар повів нас у кутову кімнату.
— Лазарет, — пояснив Ранов.
Ця настирливість Ранова з кожною годиною дратувала мене дедалі більше. Бібліотекар відчинив хиткі дерев’яні двері, і всередині ми побачили таку сумну сцену, що я навіть зараз не хочу згадувати про неї. Тут жили двоє старих ченців. Із меблів у кімнаті були тільки два ліжка, один дерев’яний стілець і чавунна піч; навіть із нею це жалюгідне приміщення, напевно, було дуже холодним узимку. Підлога була кам’яна, побілені стіни були голі, і тільки в одному куті ікона Діви Марії з лампадою, що стояла на вирізьбленій полиці, якось додавала різноманітності.
Один зі старих лежав на своєму ліжку й навіть не подивився на нас. Потім я побачив, що очі його були заплющені, вони були червоними й набряклими, він час від часу повертав своє підборіддя, наче намагався побачити ним без очей. Він був наполовину накритий простирадлом, а вільна рука невпинно обмацувала край ліжка, мовби він боявся скотитися з нього. Другою рукою він обмацував звислу шкіру на своїй шиї.
Більш рухливий мешканець кімнати сидів на єдиному стільці, а поруч до стіни був притулений ціпок, ніби подорож від ліжка до стільця була для нього дуже довгою і важкою. Він був у чорній рясі, не підперезаній і звислій з випнутого живота. Очі його, великі, яскраво-блакитні, були розплющені; коли ми ввійшли, він обернувся до нас і уважно подивився. Тонке волосся й борода, мов пух, облямовували його обличчя. Вражала його непокрита голова, адже ченці зазвичай узагалі не знімали своїх клобуків. Цей чернець ніби зійшов з ілюстрації якоїсь Біблії дев’ятнадцятого сторіччя, де зображувався пророк. Але, на відміну від пророка, він морщив великий ніс, наче від нас чимось тхнуло, кусав губи й кожні п’ять хвилин примружував широко розкриті очі. Я не міг сказати, чи боявся він, чи посміхався, чи по-диявольському знущався — його вигляд постійно змінювався. Тіло й руки звисали зі стільця, немов усі рухи забрало занадто рухливе обличчя. Я відвернувся. Ранов розмовляв із бібліотекарем, який показував кімнату.