Щойно Ранов закінчив переклад, як жваво заговорив брат Іван, бібліотекар. Його руки все ще були сховані в рукавах, але обличчя світилося цікавістю.
— Що він говорить? — заблагав я.
Ранов похитав головою.
— Він говорить, що чув цю пісню раніше. Він записав її від бабусі в селі Димово, баби Янки. Вона вважається чудовою співачкою у своєму селі Димово, що лежить там, де річка вже давно висохла. У них там влаштовуються фестивалі, коли співають старих пісень, а вона — найкраща серед співаків. Один із таких фестивалів відбудеться вже за два дні, на свято святого Петко, і ви можете поїхати послухати її.
— Знову народні пісні, — застогнав я. — Будь ласка, запитайте містера Пондєва, тобто брата Ангела, чи розуміє він значення цих пісень.
Ранов терпляче переклав запитання, але брат Ангел сіпався, кривився й нічого не казав. За хвилину я не витримав такої тиші.
— Запитайте його, чи знає він що-небудь про Влада Дракулу! — вигукнув я. — Влада Тепеса! Чи поховали його тут? Чи чув він коли-небудь це ім’я? Дракула?
Хелен схопила мене за руку, але я був сам не свій. Бібліотекар вирячився на мене, хоча в його погляді не було тривоги, а Ранов подивився на мене, я б сказав, жалісливо, якби я міг тоді про це думати.
Мої слова справили на Пондєва жахливий ефект. Він сполотнів, очі закотилися, відкривши великі блакитні білки. Брат Іван кинувся вперед і схопив ченця, коли той падав зі стільця, їм із Рановим удалося покласти його на ліжко.
Це була обм’якла туша, набряклі білі ноги стирчали з-під ковдри, руки безсило звисали. Поклавши хворого, бібліотекар набрав із глечика води й виплеснув її на обличчя бідолахи. Я, спантеличений, не рухався. Я не хотів завдати хворому такого болю й боявся, що зараз убив єдину людину, яка хоч щось знала. Здавалося, минула вічність, поки брат Ангел сіпнувся й розплющив очі, але тепер це був дикий погляд, погляд загнаної тварини, очі його з жахом бігали по кімнаті, наче він зовсім не бачив нас Бібліотекар поплескав по його грудях і намагався зручніше влаштувати його в ліжку, але старий чернець, тремтячи, відкинув його руку.
— Давайте залишимо його, — серйозно сказав Ранов. — Принаймні, від цього він не помре.
Ми рушили за бібліотекарем, який вивів нас із кімнати, і мовчки, приголомшені, пішли геть.
— Пробачте, — сказав я, отямившись уже на сонячному дворі.
Хелен повернулася до Ранова:
— Ви можете запитати бібліотекаря, чи знає від ще щось про цю пісню або про долину, у якій вона з’явилася?
Ранов і бібліотекар перезирнулися, а брат Іван подивився на нас:
— Він говорить, що вона прийшла із Красної Поляни, з долини, що знаходиться по той бік від цих гір, на північному сході. Ви можете поїхати з ним на свято, якщо згодні затриматися тут. Та стара співачка може щось і знає про це, принаймні, вона зможе вам сказати, де вона її вивчила.
— Ти думаєш, це варто зробити? — стиха мовив я Хелен.
Вона замислено поглянула на мене:
— Я не знаю, але це все, що нам залишається. Оскільки там згадується дракон, ми повинні йти по сліду. А тим часом ми ретельно оглянемо Бачково, можливо, скористаємося бібліотекою, якщо бібліотекар допоможе нам.
Я втомлено сів на кам’яну лаву під галереєю.
— Гаразд, — сказав я.
Розділ 68
Вересень 1962 року
Моя люба донечко!
Хай їй біс, цій англійській! Але коли я намагаюся написати кілька рядків угорською, я відчуваю, що ти мене не слухаєш. Ти ростеш з англійською. Твій батько, який вірить, що я померла, розмовляє з тобою англійською, коли надягає тобі черевички (у тебе справжні черевички ось уже кілька років). Він говорить із тобою англійською, коли тримає тебе за руку в парку. Але якщо я говорю з тобою англійською, я відчуваю, що ти мене не чуєш. Я дуже довго не писала тобі, тому що відчувала: ти не чуєш жодної мови. Я знаю, твій батько вважає мене померлою, тому що він ніколи не намагався знайти мене. А якби спробував, у нього б не вийшло. Але він не чує мене людною мовою.
Твоя любляча мати Хелен
Травень 1963 року
Моя люба доню!