Не знаю, скільки разів без слів я розповідала тобі, які ми з тобою були щасливі у перші місяці. Те, як ти прокидалася від сну, рухи твоїх рученят, тремтіння твоїх темних він, потягування, твоя посмішка — все це наповнювало мене радістю. Але потім щось сталося. Це була не зовнішня загроза — ніщо не загрожувало тобі. Це щось було в мені. Я знов і знов розглядала твоє ідеальне тіло, шукаючи позначки. Але ця позначка була в мені, навіть ще до тієї рани на шиї, і вона не загоювалася. Я почала боятися торкнутися тебе, мого ідеального ангела.
Твоя любляча мама Хелен
Липень 1963 року
Моя люба донечко!
Сьогодні, здається, мені не вистачає тебе більше, ніж будь-коли. Я працюю в університетському архіві в Римі. Я була тут двічі за останні два роки. Мене знають охоронці, архіваріуси, офіціант у кафе через вулицю навпроти архіву знає мене і хотів би познайомитися ближче, але я холодно відвертаюся, вдаючи, що не помічаю його зацікавленості. У цьому архіві є записи про чуму 1517 року, на жертвах якої була тільки одна позначка — червона ранка на шиї. Папа римський наказав ховати їх, устромляючи їм кілок у серце й кладучи у рот часник. 1517 рік. Я намагаюся зробити карту його рухів у часі або рухів (оскільки неможливо відрізнити) його слуг. Ця карта — насправді всього лише список у моєму блокноті — уже заповнює багато сторінок. Але чи вийде щось із цього, я поки не знаю. Я збираюся виявити це в процесі роботи.
Твоя любляча мама Хелен
Вересень 1963 року
Моя люба донечко!
Я вже майже готова все кинути й повернутись до тебе. У цьому місяці в тебе день народження. Як я можу пропустити ще один день народження? Я зараз би повернулась до тебе, якби не розуміла: якщо зроблю так, усе почнеться спочатку. Я буду почувати себе нечистою, як шість років тому, — і поряд із твоєю чистотою я відчую ще більший жах. Як я можу бути поруч із тобою, знаючи, що я опоганена? Яке я маю право торкатися твоєї ніжної щічки?
Твоя любляча мама Хелен
Жовтень 1963 року
Моя люба доню!
Я тепер в Асизах. Ці разючі церкви й каплиці на схилах пагорбів доводять мене до розпачу. Ми могли б приїхати сюди разом: ти у своєму маленькому платтячку й капелюшку, я і твій батько — ми разом трималися б за руки і гуляли б, як усі туристи. Натомість я працюю в запиленій бібліотеці монастиря, читаю документ 1603 року. Того року в грудні тут загинуло двоє ченців, їх знайшли в снігу з невеличкими ушкодженнями на шиї. Моя латинська мені стала в пригоді, а грошей вистачає на будь-які необхідні послуги, переклади усні й письмові, сплачування рахунків. За допомогою грошей я дістаю візи, паспорти, квитки на потяги, фальшиві документи. Коли я була підлітком, у мене завжди не було грошей. Моя мати в селі ледве знала, як вони виглядають. А тепер я розумію, що на них можна купити все. Ні, не все. Не все, що мені потрібно.
Твоя любляча мама Хелен
Розділ 69
Ці два дні в Бачково були найдовшими днями в моєму житті. Я хотів одразу ж потрапити на свято, бажав, щоб воно відразу попалося, щоб ми простежили одне-однісіньке слово із цієї пісні — «дракон» — і дійшли до його лігвища. Але я також боявся тієї миті, яка, мені здавалося, настане неодмінно, — коли цей можливий ключ теж обернеться димом або нічого не означатиме. Хелен уже попереджала мене, що народні пісні відомі своєю ненадійністю: їхні джерела губляться в століттях, тексти можуть змінюватися й доповнюватися, а самі співаки рідко знають, звідки ці пісні й скільки їм років.
— Саме це робить їх народними піснями, — сказала вона задумливо, поправляючи комір моєї сорочки, коли ми сиділи у дворі монастиря наступного дня. Їй не властива була така ніжність, тому я знав, що вона хвилювалася. У мене пекли очі й боліла голова, коли я дивився на залиту сонцем бруківку, по якій гуляли курчата. Це було гарне місце, рідкісне й екзотичне, — тут здавалося, ніби плин життя не переривався з одинадцятого сторіччя: кури вишукували комах, кошеня качалося біля наших ніг, яскраве світло вигравало на червоно-білих каменях. Але я більше не здатен був оцінити цю красу.
Наступного ранку я прокинувся рано. Мені здалося, що я чув, як дзвонять церковні дзвони, але не міг зрозуміти, чи було це тільки уві сні 3 вікна своєї келії я, здається, розгледів чотирьох або п’ятьох ченців, які прямували до церкви. Я одягнувся (Боже, одяг увесь був брудним, але я не міг відволікатися на прання) і почав тихо спускатися сходами галереї у двір. Насправді було занадто рано, ще не світало, і місяць висів над горами. Я раптом подумав про те, щоб увійти в церкву і постояти біля відчинених дверей. Усередині горіли свічки, віск, і пахощі наче вабили до себе. Удень усередині було, яку темній печері, а цієї миті — тепло і привабливо. Я чув, як співають ченці Протяжлива сумна мелодія входила в моє серце, немов кинджал. Можливо, вони робили те саме одного похмурого ранку 1477 року, коли брати Кирил, Стефан та інші ченці покинули могили своїх закатованих на смерть друзів (у склепі?) і пішли через гори, охороняючи скарб у своєму візку. Але в якому напрямку вони пішли? Я подивився на схід, потім на захід, де дуже швидко зникав місяць, а потім на південь.