Легкий вітерець почав ворушити листя лип, і за кілька хвилин я побачив перший промінь сонця, що тягнувся здалеку до схилів і стін монастиря. Потім десь у завулках монастиря прокукурікав запізнілий півень. Це міг би бути момент надзвичайного задоволення, такого собі занурення в історію, про яке я завжди мріяв, якби в мене був інший настрій. Я повільно повернувся, бажаючи інтуїтивно визначити, у якому напрямку пішов брат Кирил. Десь там, напевно, була могила, її місцезнаходження було загублено так давно, що навіть спомин про неї зник. Вона може бути на відстані трьох днів пішки, або трьох годин, або тижня. «Трохи далі й прибули благополучно», — сказав Захарій. «Трохи» — не дуже далеко? І в який бік? Земля вже прокидалася — вкриті лісом гори із запиленими скелями, вимощений бруком двір під моїми ногами, луки й поля монастиря — але вона зберігала свою таємницю.
Десь о дев’ятій годині ранку ми виїхали на машині Ранова із братом Іваном на передньому сидінні. Ми їхали уздовж річки десять кілометрів, а потім вона ніби кудись зникла, і дорога повела через довгу висушену долину, що круто повертала навколо пагорбів. Цей пейзаж про щось нагадав мені. Я штовхнув Хелен, і вона похмуро подивилася на мене.
— Хелен, річкова долина.
Тоді її обличчя посвітлішало, і вона торкнулася плеча Ранова.
— Запитайте брата Івана, куди повернула річка. Ми перетнули її десь?
Ранов запитав у брата Івана, не обертаючись, а потім відповів нам:
— Він говорить, що річка тут висохла, зараз вона за нами, там, де ми проїхали останній міст. Це була річкова долина; але дуже давно, і зараз тут більше немає води.
Ми з Хелен мовчки перезирнулися. Поперед нас, наприкінці долини, я побачив єдину вершину, що різко піднімалася над пагорбами. Зубчаста, самотня гора, як два кутастих крила, складених разом. І біля її підніжжя, усе ще вдалечині, ми бачили бані маленької церкви. Хелен раптом міцно стиснула мою руку.
За кілька хвилин ми, орієнтуючись на знак села Димова, повернули на ґрунтову дорогу, що вела до широких пагорбів. Потім дорога звузилась, і Ранов зупинив машину навпроти церкви, хоча Димова ніде не було видно.
Церква святого мученика Петко була дуже маленькою, старою, обробленою тиньком каплицею, вона стояла на лузі, котрий, напевно, використовувався для косовиці сіна пізньої осені. Два старезних дуба давали їй тінь, а поруч був цвинтар, подібного до якого я ніколи не бачив, — селянські могили. Тут ховали з вісімнадцятого сторіччя. Ранов гордо пояснив:
— Це традиція. У нас є багато таких місць, де звичайних робітників ховають на таких цвинтарях.
Надгробні плити були з каменю або з дерева із трикутною верхівкою, біля основи багатьох стояли маленькі лампадки.
— Брат Іван каже, що церемонія почнеться не раніш як о пів на дванадцяту, — переклав нам Ранов, поки ми оглядали могили. — Зараз вони прикрашають церкву. Спочатку він відвезе нас до баби Янки, а потім ми повернемось сюди і все оглянемо. — Він уважно вдивлявся в наші обличчя, наче намагався зрозуміти, що нас більше зацікавить.
— А що там відбувається? — я показав на групу людей, які працювали на полі за церквою. Одні тягали колоди, хмиз, гілки й складали це в купу, а інші викладали навколо камені й цеглу. Вони вже спорудили високу піраміду.
— Брат Іван говорить, що це для багаття. Я не знав цього, але, мабуть, вони танцюватимуть на багатті.
— Танцюватимуть на багатті! — вигукнула Хелен.
— Так, — байдужим тоном сказав Ранов. — Ви знаєте цей звичай? У сучасній Болгарії він став рідкісним, особливо в цій частині країни. Я чув про танці на багатті тільки в районі Чорного моря. Партія працює над цими марновірствами. І я впевнений, що незабаром це все зникне.
— Я чула про це. — Хелен обернулася до мене. — Це звичай язичників, він став християнським, як тільки людей Балкан навернули в цю віру. Звичайно, це не стільки танці, як ходіння. Я дуже рада, що ми подивимося на таке.
Ранов знизав плечима й повів нас у бік церкви, але я встиг помітити, як один із чоловіків на полі нахилився й запалив багаття. Вогонь схопився швидко й розгорівся, потім поширився й почав стугоніти. Дерево було сухим, і вогонь незабаром досяг вершини, кожна гілочка сяяла. Навіть Ранов зупинився. Селяни, які спорудили все це, відійшли на кілька кроків, а потім ще далі, стали й витирали руки об штани. Вогонь стрімко піднімався. Язики полум’я забралися так високо, що були майже на одному рівні з дахом церкви, яка стояла поруч, але на безпечній відстані. Ми спостерігали, як вогонь поїдав свою величезну порцію, поки Ранов не повернувся до нас.