— Не займай! — сказав я різко, і це тільки збільшило мій страх.
Але Хелен, здавалося, була в такому самому трансі, що за мить вона із тремтячими губами вже гладила своїми пальцями його щоку. Я не знаю, чи гірше було те, що він розплющив очі, але він зробив це. Вони все ще були яскраво-блакитними, навіть у тьмяному світлі свічок, але білки були червоними, а повіки набрякли. Ці очі були до жаху живими й здивованими, він дивився навсібіч, намагаючись зрозуміти наші обличчя, але тіло все ще залишалося нерухомим. Потім його погляд зупинився на Хелен, що схилилася над ним, блакить його очей прояснилася з неймовірною силою, наче вони хотіли увібрати всю її в себе.
— О любове моя, — сказав він ніжно.
Його губи потріскалися й розпухли, але голос був тим голосом, що я любив, — цей хрипкий акцент.
— Ні, не я… моя мати… — сказала Хелен ледь чутно. Вона поклала руку на щоку Россі. — Тату, я Хелен… Олена. Я твоя дочка.
Тоді він підвів одну руку, слабко, ніби не міг нею керувати, і взяв її за руку. Його руки були в синцях, нігті виросли й пожовкли. Я хотів сказати йому, що ми врятуємо його, витягнемо звідси за мить, що ми повертаємося додому, але я вже знав, як сильно він поранений.
— Россі, — сказав я, нахиляючись нижче. — Це Пол. Я тут.
Він здивовано дивився то на мене, то на Хелен, потім заплющив очі й зітхнув, і цей подих пройшов через усе його набрякле тіло.
— О Поле, — сказав він. — Ти прийшов по мене. Тобі не треба було цього робити.
Він знову подивився на Хелен, його очі знову затуманилися, здавалось, він хотів сказати щось ще.
— Я пам’ятаю тебе, — прошепотів він.
Я порився у внутрішній кишені піджака й дістав звідти перстень, який дала мені мати Хелен. Я підніс його близько до очей Россі, але не настільки близько, щоб він розгледів його. Тоді він відпустив руку Хелен і незграбно доторкнувся до поверхні персня.
— Для тебе… — сказав він Хелен.
Вона взяла його й наділа на палець.
— Моя мати, — сказала Хелен, тепер вона не могла втримати тремтіння губ. — Ти пам’ятаєш? Ти зустрів її в Румунії.
Він поглянув на неї, наче згадав щось, і посміхнувся, а потім сказав хрипким голосом:
— Так, — прошепотів він нарешті. — Я кохав її. Куди вона поїхала?
— Вона в безпеці, в Угорщині, — відповіла Хелен.
— А ти її дочка? — тепер у його голосі було чутно подив.
— Я твоя дочка.
На його очі повільно, ніби через силу, навернулися сльози і заповнили зморшки у кутиках очей. Вологі озерця блищали у світлі свічок.
— Будь ласка, подбай про неї, Поле… — слабким голосом попросив він.
— Ми одружимось, — сказав я йому. Я поклав руку йому на груди. Я відчував нелюдський подих, але затримав руку.
— Це… добре, — мовив він нарешті. — Її мама жива, здорова?
— Так, тату, — голос Хелен тремтів. — Вона в Угорщині, з нею все гаразд.
— Так, ти говорила це… — він знову заплющив очі.
— Вона все ще любить вас, Россі. — Я тремтячою рукою погладив його плече. — Вона посилає вам свій перстень… І поцілунок.
— Я багато разів намагався згадати… але щось…
— Вона знає, що ви намагалися. Відпочиньте трохи.
Його подих став тривожно хрипким.
Раптом його очі розплющились, і він спробував підвестися. Неможливо було дивитися, як він марно намагається хоч трохи піднятися.
— Діти, ви мусите зараз же піти, — задихаючись, наказав він. — Ви тут у небезпеці. Він повернеться і вб’є вас. — Його очі тривожно бігали.
— Дракула? — тихо запитав я.
Його обличчя дико спотворилося тієї миті, коли він почув це ім’я.
— Так, він у бібліотеці.
— Бібліотеці? — я запитливо озирнувся, відірвавши погляд від жахливого обличчя Россі. — У якій бібліотеці?
— Його бібліотека тут, — він намагався показати очима на стіну.
— Россі, — промовив я. — Скажіть нам, що трапилося і що ми повинні зробити.
Здавалося, йому важко було дивитися, він не міг на мені сфокусувати погляд і тому часто моргав. Засохла кров на його шиї злущувалась, коли він намагався дихати.
— Він несподівано прийшов по мене у мій кабінет і забрав далеко. Я на якийсь час знепритомнів, тому не знаю, що це за місце.
— Болгарія, — сказала Хелен, ніжно тримаючи його опухлу руку.
У його очах знову блиснув інтерес, спалах цікавості.