1490 року, згадав я, Орден Дракона лежав у руїнах, розгромлений оттоманською імперією, Влад Дракула вже чотирнадцять років як помер і був похований, за легендою, у монастирі на озері Снагов. Карти Ордену, записи й таємниці, судячи з цього неясного напису, купувалися дешево, дуже дешево у порівнянні з ременями, посипаними коштовним камінням, і купою овечих шкур. Можливо, їх запропонували цьому купцеві в останню мить як цікавий екземпляр, приклад перемоги над бюрократією, щоб потішити й підлеститись до ерудованого султана, чий батько або дід захоплювався жорстокістю Ордену Дракона, що тривожив кордони імперії. Чи був цей торговець балканським мандрівником, може, він писав латиною й говорив на слов’янських і латинських діалектах? Без сумніву, він був добре освічений, якщо зміг написати все це. Можливо, це був єврейський торговець, що володів трьома або чотирма мовами. Ким би він не був, я подякував йому за те, що він записав ці витрати. Якби тільки караван із цим добром пройшов свій шлях без перешкод, якби він благополучно потрапив у руки султана, якби (що мало ймовірно) все це могло зберегтися в скарбниці султана, серед коштовностей, битої міді, візантійського скла, по-варварськи викрадених церковних реліквій, творів перських поетів, книг про кабалу, атласів, астрономічних карт…
Я підійшов до стола, за яким сидів бібліотекар і перевіряв шухляди.
— Вибачте, — сказав я, — у вас є списки історичних архівів країн? Архіви… Туреччини, наприклад?
— Я знаю, що ви шукаєте, сер. Існує такий перелік, його складають для університетів і музеїв, хоча ці списки не завершені. У нас їх немає, але ви можете подивитися в центральній бібліотеці. Вона відчиняється завтра о дев’ятій годині ранку.
Я згадав, що мій потяг відходить тільки о 10:14. Приблизно за десять хвилин я міг переглянути все можливе. І якщо серед них я зустріну ім’я султана Мехмеда II або імена його безпосередніх спадкоємців, тоді… зрештою, мені не так вже й хотілося подивитися острів Родос.
Щиро ваш у глибокому горі, Бартоломео Россі
Час, здавалося, зупинився у великому холі бібліотеці, незважаючи на жвавий рух. Я повністю прочитав один лист, але під ним було ще щонайменше чотири. Підвівши очі, я помітив, що за верхнім вікном видніється темно-синє небо — сутінки. Мені час уже йти, подумав я, як перелякана дитина. І знову в мене виникло бажання побігти до кабінету Россі й постукати до нього. Звичайно ж, він буде там, сидітиме за своїм столом й у жовтому світлі лампи перегортатиме сторінки манускрипта. Я знову був спантеличений, як буває після смерті друга, у нереальності ситуації, коли мозок натрапляє на неймовірність і неможливість. До речі, я був стільки ж заплутаний, як і наляканий, моє здивування тільки збільшило мій страх, тому що я не міг впізнати себе в тому стані, у якому перебував.
Міркуючи над цим, я подивився на акуратно розкладені папери на моєму столі. Вони зайняли практично всю поверхню. Через це, імовірно, ніхто не сідав напроти мене й не займав жоден стілець. Я вже почав думати про те, Чи не зібрати мені все й чи не піти додому, щоб продовжити роботу там, як раптом підійшла дівчина й сіла з іншого краю стола. Я озирнувся навколо й побачив, що всі найближчі столи були зайняті, на них лежали книги інших людей, друковані документи, шухляди каталогів і блокноти, їй більше нікуди було сісти, я зрозумів це, але раптом у мене виникло бажання захистити документи Россі, я з жахом думав про те, що їх може побачити стороння людина. Невже вони були справді такими абсурдними? Чи, може, божевільним був я?
Я вже почав збирати документи, акуратно, намагаючись зберегти їх у певному порядку, спакував їх і вже зібрався зробити той повільний, увічливий рух, яким ви запевняєте людину, котра тільки-но підсіла до вас за стіл у кав’ярні, що ви вже збираєтеся йти, як раптом помітив книгу, яку читала дівчина, піднявши її до рівня очей. Вона вже дійшла до середини, поруч із нею напоготові лежали блокнот і ручка. Я здивовано подивився на назву книги, а потім на дівчину, після чого подивився на другу книгу, яку дівчина поклала поруч. І знову глянув на дівчину.
У неї було молоде обличчя, але вже дорослої людини, навколо її очей були маленькі милі зморщечки, такі самі були й навколо моїх очей — я щоранку бачив їх у дзеркалі. У її обличчі була ледь прихована утома, і я здогадався, що вона, імовірно, була аспіранткою. У неї було витончене худе обличчя, що було б доречним на середньовічному зображенні біля вівтаря, якби не злегка розширені вилиці. Обличчя було блідим, але варто їй було з тиждень позасмагати на сонці, як шкіра набрала б оливкового кольору. Вії опущені, тверді губи й гарні брови трагічно реагували на все, що очі прочитували на сторінці. Темне, майже чорне волосся було зачесане назад від чола з більшою недбалістю, ніж було модно в ті суворі дні. Назва її книги, з огляду на величезний вибір бібліотеки, збентежила мене, я подивився на неї, а потім ще раз і знову був збентежений — у руках дівчина тримала книгу «Карпати», а біля рукава її темного светра лежала книга Брема Стокера «Дракула».