Я назвала це вицвілою картиною, і батько розсміявся.
— У тебе є чуття атмосфери, — сказав він. — Зараз Венеція відома карнавалами, її не переймає, що вона неприбрана, оскільки цілий світ збирається сюди, щоб уклонитися їй. — Він показав у бік вуличного кафе (нашого улюбленого місця після «Флоріанс»), на упрілих туристів, капелюхи й світлі сорочки яких тріпотіли на морському вітрі. — Почекай до вечора й ти не розчаруєшся. Карнавалу потрібне світло набагато м’якше, ніж це, і тебе вразить перетворення.
Але зараз, попиваючи оранжад, я почувалась надто затишно, щоб іти кудись і чекала на приємний сюрприз. Це був останній жаркий подих літа перед тим, як увірветься осінь. Разом з осінню настануть шкільні дні, і якщо мені пощастить, я побуваю в декількох мандрівках з батьком, бо йому треба буде виїжджати для проведення переговорів, улагоджування конфліктів і укладання угод. Цієї осені він знову вирушить у Східну Європу, і я вже зробила дещо для того, щоб він дозволив мені супроводжувати його.
Батько осушив кухоль із пивом і почав перегортати путівник.
— Так, — раптом вимовив він. — Отут Сан-Марко. Ти ж знаєш, що Венеція протягом століть була! ворогом усього візантійського світу, до того ж вона мала потужний військовий флот. До речі, Венеція перейняла дещо у Візантії, включаючи тих тварин на каруселі. — Я подивилася з-під нашого навісу на собор Сан-Марко, де мідні коні ніби тягли на собі свинцеву баню, що звисала над ними. Здавалося, вся ця споруда плавилась на сонці, такому сліпуче яскравому й гарячому, немов нещадний вогонь пекла.
— Зрештою, — сказав батько, — Сан-Марко був спроектований практично за точнісінько таким планом, як і собор святої Софії в Стамбулі.
— У Стамбулі? — несміливо перепитала я, кладучи лід у склянку. — Ти хочеш сказати, що він виглядає так само, як і Айя-Софія?
— Розумієш, Айя-Софія була захоплена Оттоманською імперією, тому в цій будівлі є мінарети, які служать для охорони, а всередині можна знайти щити, на яких записано святі мусульманські тексти. Але над будинком височіють великі бані, які прийшли із християнської Візантії, як і бані собору Сан-Марко.
— Вони також зроблені зі свинцю, як і ці? — запитала я, показавши через площу.
— Так, вони дуже схожі на ці, але значно величніші. Розміри того місця приголомшливі, від них аж дух захоплює.
— О! — сказала захоплено я. — Можна мені ще напою, будь ласка?
Раптом батько пильно подивився на мене, але було пізно. Тепер я вже знала, що він був у Стамбулі.
Розділ 12
16 грудня 1930 року
Трініті-коледж, Оксфорд
Мій любий і нещасний спадкоємцю!
У цьому місці історія мене й наздогнала або я її, я змушений передати всі події, які підсумують мою історію на цю мить. Там, я сподіваюсь, вона і закінчиться, тому що я ледь приборкую думку, що в майбутньому мене очікують подібні жахи.
Як уже говорив, я знову взяв ту дивну книгу, як людина, що має залежність. Перш ніж зробити це, я переконав себе в тому, що моє життя знову стало нормальним, а мій досвід у Стамбулі, хоча й був дивним, але зрозумілим, до того ж він полонив повністю мій розум тому, що я стомився від постійних поїздок. Одне слово, я знову взяв ту книгу в руки, і ту мить я мушу описати тобі до найдрібніших деталей.
Це сталося жовтневого вечора, коли йшов дощ. Минуло лише два місяці після тієї події в Стамбулі. Почався новий семестр, я на самоті сидів у своїй квартирі, збуваючи час після вечері. Я чекав свого друга Хеджеса, викладача, який був усього лише на десять років старший за мене і дуже мені подобався. Він був незграбною і водночас надзвичайно вихованою людиною. Його кумедні гримаси, добра й трохи соромлива посмішка приховували розум — настільки гострий, що я часто радів із того, що мій друг спрямував його на літературу вісімнадцятого сторіччя, а не на своїх колег. Якби не його скромність, він міг би почуватися рівним поруч із Аддісоном, Свіфтом і Папою Римським, які зібралися в одній із лондонських кав’ярень. У нього було небагато друзів, він ніколи навіть не дивився на жінку, якщо вона не була його родичкою, не мріяв про землі, що перебували за межами околиць Оксфорда, де він любив гуляти, часто обпираючись об огорожі і спостерігаючи, як корови скубуть траву. М’який характер виражався у формі великої голови, м’ясистих руках, ніжних карих очах, через що він сам іноді здавався повільним, як ведмідь чи борсук, але тільки доти, доки повітря раптом не розтинав його розумний сарказм. Мені подобалося слухати його: про роботу він говорив скромно, але з ентузіазмом. Він завжди підтримував мене у досягненні моїх цілей. Його ім’я… ну, його можна знайти в будь-якій бібліотеці. Навіть не доведеться довго шукати, тому що він повернув до життя для пересічного читача кілька геніальних англійських літературних творів. Але я назву його Хеджес. Я сам придумав для нього такий псевдонім, щоб у цій розповіді залишити його особистість у секреті й пошані — залишити таким, яким він завжди був у житті.