— Купуєте картини, синьйоре? — запитав він, посміхаючись батькові. — Ви й сеньйорита були сьогодні зірками на моїй картині.
— Ні, ні, grazie, — автоматично відповів батько італійською. На площах і алеях було повнісінько таких студентів-художників. Це вже був третій вид Венеції, що нам запропонували за сьогодні, але батько навіть не глянув на картину. Утім, юнак не хотів іти від нас, не діставши хоча б комплімент. Він, посміхаючись, повернув картину до мене, я співчутливо кивнула йому й подивилась на його роботу. За мить він пішов далі у пошуках інших туристів, а я, завмерши, сиділа й дивилася йому вслід.
Картина переважно була написана яскравими відтінками акварелі. Там було зображене наше кафе й частина «Флоріанс». Це було яскраве, не зухвале зображення вечора. Художник, мабуть, стояв десь за мною, подумала я, але досить близько до кафе: у яскравих мазках я впізнала свій червоний капелюшок, вид ззаду, і батька, а над нами були жовто-блакитні мазки. Це був милий, звичайний твір мистецтва, зображення літнього байдикування.
Таку картину турист захотів би зберегти як сувенір, на згадку про бездоганний день на Адріатичному узбережжі. Я дивилася на картину, і в очі мені впала самотня постать людини, що сиділа за батьком, — широкоплеча, з темним волоссям — похмурий силует посеред радісних кольорів прикрас і скатертин. Але я чудово пам’ятала, що весь вечір той столик був вільний.
Розділ 13
Наступного разу ми теж поїхали на схід, далі від Юліанських Альп, у маленьке містечко Костаньєвиці, «місце каштанових дерев». У ту пору року в містечку справді було багато каштанів, деякі вже валялися під ногами, і якщо неакуратно ступити на вимощену дорогу, нога наткнеться на колючу шкірку. Навпроти будинку мера, що споконвічно був притулком для австро-угорських чиновників, усюди валялися каштани, схожі на купки маленьких дикобразів. Ми з батьком повільно прогулювалися, насолоджуючись теплим осіннім днем. На місцевому діалекті цей час називався «циганським літом», як сказала нам одна жінка в магазині, і я міркувала над розбіжностями між західним світом, що лежав усього лише за декілька сотень кілометрів, і східним, що знаходився трохи південніше Емони. Тут у магазинах усе було однакове, і продавці теж здавалися мені схожими одне на одного: на них були однакові блакитні халати, квітчасті краватки, з-під напівпорожніх прилавків вони блискали на нас своїми золотими або залізними бездоганними зубами. Ми купили величезну плитку шоколаду, щоб прикрасити наш пікнік, який складався з нарізаної скибочками салямі, чорного хліба й сиру. У батька також були пляшки мого улюбленого напою «наранка» — оранжаду, що нагадував мені про Рагусу, Емону й Венецію.
День тому відбулася остання нарада в Загребі, а я закінчила роботу з історії. Тепер батько хотів, щоб я вивчала німецьку, і я погодилася — не через те, що він наполягав, а всупереч йому. Завтра я почну вивчати цю мову за книжкою з магазину іноземної книги в Амстердамі. На мені була коротенька зелена сукня й жовті панчохи. Батько розповідав про одну смішну подію, що сталася сьогодні між дипломатами; пляшки з «наранкою» постукували в нашій сумці. Попереду був низький кам’яний міст, що перекинувся через річку Костан. Я поспішила туди за насолодою від першого враження і не хотіла, щоб батько був поруч.
Недалеко від мосту річка повертала, і на цьому повороті тулився невеликий замок, така собі слов’янська фортеця, схожа на віллу, під його стінами плавали й ніжилися на березі лебеді. Я подивилася вгору, жінка в блакитному платті відчинила вікно, з силою штовхнувши його назовні (при цьому шибки заблищали на сонці) і стала протирати їх шваброю. Під мостом тулилися молоді верби, і ластівки то залітали, то вилітали із грязьових нір біля коренів дерев. У замковому парку я побачила кам’яну лавку (вона знаходилась не дуже близько до лебедів, яких я боялася навіть у підлітковому віці), над лавкою нависало каштанове дерево, а стіни замку огортали її своєю тінню. Чистий костюм батька буде там у безпеці, і він, можливо, просидить там довше, а отже, й розповість мені більше, ніж збирався.
— Весь цей час, коли я переглядав листи у своїй квартирі, — почав розповідати батько, витираючи з рук бавовняною хусткою залишки салямі, — щось, не пов’язане із трагічним зникненням Россі, не давало мені спокою. Коли я дочитав листа, у якому розповідалося про той жахливий випадок із Хеджесом, мені було так погано, що я не міг навіть мислити спокійно. Я зіштовхнувся з огидним світом, із пеклом, який ішов пліч-о-пліч з академічним світом, де я жив кілька років. Він був своєрідним підтекстом історії, яку я завжди сприймав як належне. Відповідно до моєї історичної освіти, мертві завжди залишалися мертвими, у часи середньовіччя відбувалися всілякі жахи, але не надприродні. Дракула був яскравою східно-європейською легендою, яку воскресили у фільмах мого дитинства, до того ж 1930 рік — це за три роки до того, як Гітлер установив диктатуру в Німеччині, терор, що виключав усе інше.