Книга розкрилася в моїх руках зі зловісною неминучістю, і я марно шукав окремий аркуш, що міг би мене здивувати. Тільки перегортаючи назад сторінки, я знайшов його: дуже тонкими лініями на копіювальному папері була накреслена карта, ніби в когось перед очима лежала моя третя і найдетальніша з усіх моїх секретних карт, і цей хтось просто копіював ці загадкові лінії для мене. Назви місць на слов’янському діалекті були такими самими, як і на моїй карті: село Свинокрадів, долина Восьми Дубів. На цій карті було лише одне невідоме мені місце — унизу, під позначенням Проклятої могили були якісь акуратні латинські букви, написані таким самим чорнилом, як й інші написи. Ці букви ніби аркою обгороджували місцезнаходження могили, наче вони абсолютно збігалися із цим місцем, були одним цілим. Я склав ці букви в слова й прочитав: «БАРТОЛОМЕО РОССІ».
Читачу, ти можеш назвати мене боягузом, якщо хочеш, але з тієї миті я покинув свої спроби розгадати цю таємницю. Я — молодий професор, живу в Кембриджі, штат Массачусетс, де читаю лекції, обідаю з новими друзями і щотижня пишу листи додому моїм старим батькам. Я не ношу часнику і не хрещуся, коли чую кроки в холі. У мене є кращий захист — я перестав порпатися в цих жахливих закутках історії. Хтось був задоволений тим, що я заспокоївся, тому що більше мене не турбували ніякі трагедії.
Після всього цього що б ти вибрав: здоровий глузд, колишнє життя чи цілковиту непевність, — що б ти вибрав як життєвий шлях для вченого? Хеджес, я знаю, не вимагав би від мене того, щоб я з головою кидався в пітьму. Але все-таки, якщо ти прочитав цей лист до кінця, значить, лихо вже опустилося й на тебе. Ти теж мусиш вибрати. Я дав тобі всі знання, якими володів, усе до останнього дріб’язку, про те, у чому полягає весь цей жах. Знаючи мою історію, чи можеш ти відмовитись від того, щоб бути моїм послідовником?
Щиро ваш у горі, Бартоломео Россі
Тіні дерев видовжилися й набули кривих форм, батько копнув ногою каштановий плід, що лежав під його дорогими туфлями. У мене раптом з’явилося таке відчуття, що коли б він був жорстокішою людиною, то, напевно, плюнув би на землю тієї миті, аби позбутися огидного присмаку. Натомість він, здавалося, ковтнув і змусив себе посміхнутися.
— Боже! Про що це ми говоримо! Які ми похмурі сьогодні ввечері!
Він намагався посміхнутися й водночас дивився на мене стурбовано, ніби якась тінь має зійти на мене, саме на мене, і забрати, навіть не спитавши.
Я відірвала свої холодні пальці від краю лави й теж спробувала знову пом’якшити своє серце. Коли це потрібно було для цього докладати зусиль? Я подумала про це, але вже було занадто пізно. Тепер я виконувала роботу батька, намагалася відвернути його, як колись він робив зі мною те саме. Мені вдалося врятувати ситуацію легким вередуванням — не надто явно, інакше він запідозрив би.
— Мушу сказати, що я б зараз поїла, хочеться чогось смачненького.
Він посміхнувся природніше, з тупотом став на землю, галантно подав руку, допомагаючи мені підвестися з лави, і почав збирати порожні пляшки з-під «наранки» та інші залишки нашого пікніка. Я охоче допомагала йому все це збирати, полегшено думаючи про те, що ми підемо до міста і більше не будемо розглядати фасад замку. Десь наприкінці розповіді один раз я поглянула у бік верхнього вікна, у якому замість прибиральниці виднілася чиясь темна ставна постать. Я заговорила швидко про все, що тільки спадало мені на думку, аби батько не побачив цього. Можливо, ми обоє будемо в безпеці.
Розділ 14
Якийсь час я трималася якомога далі від університетської бібліотеки, почасти тому, що дуже нервувалась там через своє дослідження, а почасти через те, що в мене з’явилося таке відчуття, ніби місіс Клей запідозрила щось у тому, що я часто затримувалась після школи. Я завжди телефонувала їй, як і обіцяла, але її неймовірно покірливий голос по телефону завжди змушував мене уявляти, як їй доводиться терпіти неприємні розмови з батьком. Не думаю, що вона була настільки знайома зі злом, щоб здогадатися про щось конкретне, але в батька могли виникнути власні недобрі висновки: хлопці?.. Іноді він з таким занепокоєнням дивився на мене, що я не хотіла хвилювати його ще дужче.
Проте спокуса була великою і я пішла до бібліотеки, незважаючи на всі незручності. Цього разу я вигадала історію про те, що йду в кіно з однокласницею. Я знала, що Джон Біннертс працює у відділі середньовічної літератури щосереди ввечері, а в батька була зустріч у Центрі, тому я одягла нове пальто й вийшла з дому, перш ніж місіс Клей могла щось сказати.