— Що? — крикнула я.
Батько знову сказав щось нерозбірливо, показуючи на верхній поверх споруди. Ми обоє подивилися вгору.
Струнка фортеця з часів Діоклетіана здіймалася над нами в променях ранкового сонця, і я ледве не впала назад, намагаючись розглянути її верхівку. Більшість просвітів між її гарними колонами були зайняті: часто люди розділяли будівлю на квартири, як мені пояснював батько, тому кам’яна мозаїка (більшість її було зроблено з мармуру давньоримських споруд) пробивалася на тлі інших будівель і сяяла на всьому цьому дивному фасаді. Інколи виднілися тріщини, наче наслідок землетрусу й води. Міцні маленькі рослини, іноді навіть дерева, пробивалися із тріщин. Вітер тріпав широкі коміри моряків, що по двоє й по троє проходили повз затоку. На тлі білої уніформи їх обличчя, здавалося, були кольору міді, а їхнє темне, однаково стрижене волосся сяяло на сонці, як дротяні щітки. Я пішла за батьком. Ми стали обходити будинок по чорних каштанах й опалому листі платана, а потім вирушили до оточеної пам’ятниками площі, яка знаходилась за фортецею й на якій тхнуло сечею. Просто перед нами виросла фантастична вежа, відкрита вітрам і прикрашена, як високий тонкий весільний торт. Тут було набагато тихіше, і ми могли вже не кричати.
— Я завжди бажав побачити це, — сказав батько нормальним тоном. — Ти б хотіла піднятися на вершину?
Я йшла спереду, з задоволенням ступаючи на чавунні сходи. Я час від часу поглядала крізь мармурову огорожу — на відкритий ринок біля затоки. Дерева стали вже темно-жовтими, тому платани, що росли уздовж берега, здавалися на їхньому тлі радше чорними, ніж не зеленими. Коли ми піднялися, внизу я побачила блакитну воду порту, маленькі постаті моряків, які юрбилися біля відкритих кав’ярень. У далині вигин берега за нашим великим готелем показував, немов стріла, на закритий регіон слов’янського світу, у який мій батько незабаром буде втягнений через спад напруження, що триває в тому світі.
Ми стояли просто під дахом вежі — нам перехоплювало подих. Тільки чавунна платформа страхувала нас від падіння на землю. Звідти, через ґрати чавунних сходів, якими ми щойно піднімались, нам відкривався краєвид. Світ навколо нас простирався далі через обрамлені каменем відкриті майданчики, усе було зроблено для того, щоб необережний турист не впав на асфальтований дворик унизу. Ми сіли на лаву у центрі й подивились на воду. Ми сиділи так тихо, що до нас залетів стриж; він помахав крильми, опираючись морському вітрові, а потім зник під дахом. Він ніс у дзьобі щось блискуче, що сяйнуло на сонці, коли він влетів до нас із моря.
— Наступного дня, після того як я закінчив читати папери Россі, я прокинувся рано, — сказав батько. — Ще ніколи я не радів так сонячному світлу, як того ранку. Передусім мені треба було виконати сумний обов’язок і поховати Рембрандта. Після цього я без зусиль дістався до бібліотеки саме до відкриття. Я хотів за весь цей день підготувати себе до наступної ночі, до настання темряви. Багато років ніч була другом для мене, разом із нею я читав і писав. А тепер вона була загрозою, бо стала для мене небезпечною всього лише кілька годин тому. Мабуть, мені незабаром доведеться вирушати в подорож, тож треба буде зробити всі приготування. Було б набагато легше, сумно думав я, якби я знав, що робити.
У головному холі бібліотеки було дуже тихо, якщо не зважати на кроки бібліотекарів, які займалися своїми справами; так рано мало хто зі студентів приходить сюди, тому в мене в розпорядженні було півгодини тиші й спокою. Я попрямував до заплутаного лабіринту карткового каталогу, розкрив записну книжку й почав діставати потрібні мені шухляди. Було кілька списків про Карпати, один про фольклор Трансільванії. Одна книга про вампірів — легенди єгипетських традицій. Я подумав про те, чи багато спільного у вампірів по всьому світові. Чи були схожі вампіри Єгипту з вампірами Східної Європи? Це був предмет вивчення для археолога, а не для мене, проте я записав порядкові номери книги про єгипетські традиції.
Потім я звернувся до теми «Дракула». Теми й назви були перемішані в каталозі між «Драб-Алі Великий» і «Дракон. Азія». Саме тут я маю зустріти хоча б одну згадку про книгу Брема Стокера «Дракула» — я бачив її у руках чорнявої дівчини, з якою познайомився день тому. Можливо, в бібліотеці є навіть два примірники такої класики. Мені вона була дуже потрібна, бо Россі говорив, що Стокер написав її після того, як вивчив усе про вампірів. І в ній, мабуть, я знайду поради щодо того, як захистити себе. Я шукав у каталозі, але не було жодної книги із назвою «Дракула» — нічого, нічого взагалі. Я не очікував, що ця легенда буде головною темою вивчення, але все одно ця книга згадувалася б хоч де-небудь.