— Боже мій… — прошепотів я, дивлячись на поліетиленову скатертину. — Господи!.. Я думав, він розповів мені все, але цього він мені не говорив.
— Він розповів вам… усе? — запитала вона різко.
— Чому ви не зустрілися з ним? Він не знав, що ви тут?
Вона якось дивно поглянула на мене, але відповіла, не замислюючись.
— Це гра, якщо так можна сказати. Просто моя примха, — дівчина замовкла. — У Будапештському університеті я непогано вчилася. До речі, викладачі вважали мене геніальною, — вона скромно заявила про це. У неї була чудова англійська, я відразу це помітив — неймовірно гарна. Можливо, вона й була геніальною.
— Моя мати не закінчила й звичайної школи, уявіть собі. Але пізніше вона здобула якусь освіту, а коли мені виповнилося шістнадцять, я вже вступила до університету. Звичайно, моя мати говорила мені, що я пішла в батька. Адже навіть у глибинках Східного блоку книги професора Россі дуже популярні: мінойська цивілізація, середземноморські релігійні культи, доба Рембрандта. Він співчутливо писав про британський соціалізм, і тому наш уряд дозволяв розповсюджувати його праці. В університеті я вивчала англійську — знаєте, для чого? Щоб читати праці Россі в оригіналі. Мені було не важко довідатись, де він знаходиться, розумієте, адже я розглядала назви університетів на обкладинках його книг і мріяла одного разу поїхати туди. Я все добре обміркувала і правильно все продумала з політичної точки зору: я почала прикидатися, що хотіла б вивчати оригінальні праці про революції в Англії. А коли настав час, мені вдалося здобути стипендію. У ті дні ми насолоджувалися волею в Угорщині, хоча всі люди думали, як довго Радянський Союз буде це терпіти. До речі, про тиранів. Як там не було, спочатку я поїхала в Лондон на півроку, а потім за чотири місяці я здобула стипендію, щоб приїхати сюди.
Вона видихнула клуби сизого диму, замислилась, але не відводила погляду від моїх очей. Я раптом подумав про те, що, можливо, Хелен Россі переслідував не Дракула, а комуністи, про яких вона говорила з таким цинізмом. Можливо, вона навіть тікала на Захід.
Я запам’ятав це питання і вирішив поставити його пізніше. Пізніше? А що сталося з її матір’ю? Може, вона все це вигадала в Угорщині, щоб звернути на себе увагу відомого західного вченого?
Хелен продовжувала розмову.
— Хіба не мила картинка? Давно загублена дочка має добру репутацію, вона знаходить свого батька, щасливе возз’єднання… — від її гіркої посмішки у мене всередині все перевернулося. — Але не це в мене на думці. Я приїхала сюди, щоб він почув про мене ніби випадково, через мої публікації, мої лекції. Ми подивимось, чи зуміє він тоді сховатися від свого минулого, ігнорувати мене як він ігнорував мою матір. А щодо Дракули, — вона показала сигаретою в мій бік. — Моя мати, благослови, Господи, її просту душу, розповіла мені дещо про це.
— Розповіла що? — запитав я слабким голосом.
— Розповіла про особливе дослідження Россі на цю тему. Я нічого про це не знала до минулого літа, якраз перед тим, як виїхала в Лондон. Саме так вони познайомилися: він по всьому селу розпитував, чи знає хто-небудь щось про лігвище вампіра. Моя мати чула щось про вампірів від свого батька та його друзяк. У тих місцях чоловікові не дозволено розмовляти з молодою дівчиною наодинці, ну ви розумієте. Але я гадаю, він не знав про це. Історик, бач, не етнограф. Він приїхав у Румунію в пошуках інформації про Влада Проколюючого, нашого милого графа Дракулу. Вам не здається дивним… — раптом вона різко нахилилася вперед, щоб привернути мою увагу, і наблизила до мене своє обличчя ближче, ніж будь-коли. — Вам не здається дуже дивним те, що він жодної статті не опублікував на цю тему? Жодної, як ви, звісно, знаєте. Чому? — запитувала я себе. Чому відомий дослідник історичних місць (і жінок, як бачимо, бо хто знає, скільки ще геніальних дочок у нього є), чому він нічого не опублікував із цього незвичайного дослідження?
— Чому ж? — непорушно запитав я.
— Я скажу вам. Тому що він зберіг усе це для великого фіналу. Це його таємниця, його пристрасть. Через що ще вчений буде мовчати? Але на нього чекає сюрприз. — Цього разу її мила посмішка перетворилася на гримасу, і мені вона не сподобалась. — Ви навіть не повірите, як багато мені пощастило розкопати за рік відтоді, як я довідалася про його маленьку таємницю. Я не зустрічалась із професором Россі, але постаралася, щоб про мою роботу довідалися на моєму факультеті. Якою ганьбою для нього буде, коли хтось інший напише працю на цю ж тему, та ще й коли цей «хтось» буде мати його ім’я. Це чудово. Бачите, я навіть узяла його ім’я, коли приїхала сюди, літературний псевдонім, якщо хочете. До речі, у Східному блоці ми не любимо, коли інші люди крадуть нашу історичну спадщину й коментують її: у нас такого не розуміють.