— Ви пообіцяли мені відповісти на мої питання після того, як я відповім на ваші. — Якби в неї були блакитні очі, а не чорні, її обличчя тієї миті було б копією обличчя Россі. Я подумав про те, що вже помічав схожість: точне відображення англійської рішучості Россі в її румунській зовнішності, хоча міг так подумати через те, що вона назвала його своїм батьком. Але як вона могла бути його дочкою, якщо він уперто заперечував, що колись бував у Румунії? Принаймні, він сказав, що ніколи не був на острові Снагов. З іншого боку, він же залишив румунську брошуру серед своїх паперів. А зараз дівчина люто дивилась на мене, чого Россі ніколи не робив. — Занадто пізно говорити мені, щоб я не ставила питань. Як ці листи стосуються його зникнення?
— Я поки не впевнений. Але мені, можливо, знадобитися допомога експерта. Я не знаю, які відкриття ви зробили в процесі свого дослідження… — І знову вона суворо подивилась на мене, прикривши повіки. — Я переконаний: перш ніж Россі зник, він був упевнений, що йому загрожує небезпека.
Вона, здавалося, намагалася увібрати в себе всі мої слова, новини про батька, який весь цей час був для неї символом виклику.
— Яка небезпека?
І я раптом зважився. Россі просив мене не ділитися цією нездоровою історією з моїми колегами. Я цього і не робив, але зараз зненацька я міг здобути необхідну інформацію від експерта. Ця дівчина, напевно, знає стільки, на що в мене пішли б місяці. Можливо, вона мала рацію, стверджуючи, що знає значно більше, ніж Россі. Россі завжди підкреслював, що необхідно шукати допомоги експертів, і я зроблю це зараз. «Вибачте мені, — звернувся я подумки до сил добра, — якщо це зашкодить їй». До того ж це було логічно. Якщо вона справді його дочка, вона мала всі права знати його історію.
— Як ви ставитесь до Дракули?
— Як ставлюся? — перепитала вона. — Взагалі? Це моя помста, напевно. Вічна гіркота.
— Так, я розумію. Але більше він нічого для вас не значить?
— Що ви маєте на увазі?
Я не міг зрозуміти: вона уникає відповіді чи говорить чесно.
— Россі, — сказав я, все ще сумніваючись, — ваш батько був переконаний у тому, що Дракула все ще ходить по цій землі. — Вона втупилася в мене. — Що ви скажете на це? — запитав я. — Вам це не здається божевіллям? — я очікував, що вона розсміється, підведеться й піде, як вона це зробила в бібліотеці.
— Це смішно, — повільно відповіла Хелен Россі. — Я скажу вам, що це все легенда, забобони, навіяні спогадами про кривавого тирана. Але дивно те, що моя мати переконана в тому самому.
— Ваша мати?
— Так. Я ж сказала вам, що вона за походженням селянка. Мати могла вірити цим забобонам, хоча, напевно, менше, ніж її батьки. Але чому в це вірить відомий західний учений?
Вона була гарним етнографом, це точно, незважаючи на гіркий присмак її мети. Мене вражало її вміння відволікати свій швидкий розум від особистих питань.
— Міс Россі, — сказав я, раптово прийнявши рішення. — Чомусь я не маю сумнівів у тому, що вам самій подобається досліджувати щось. Чому б вам не прочитати листи Россі? Але чесно застерігаю вас, що кожен, хто мав справу із цими листами, був у небезпеці, наскільки я можу стверджувати. Тож якщо ви не боїтеся, прочитайте їх самі. Я заощаджу наш час, якщо не переконуватиму вас, що його історія правдива, і я у це щиро вірю.
— Заощаджу наш час? — задумливо повторила вона мої слова. — Що ви хочете зробити з моїм часом?
Я був занадто у великому розпачі, щоб сперечатися.
— Ви прочитаєте листи і схарактеризуєте їх із погляду більш досвідченої людини в цьому питанні, ніж я.
Здавалося, вона обмірковувала цю пропозицію, підперши кулаком підборіддя.
— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Ви поцілили в уразливе місце. Звичайно ж, я не можу встояти перед спокусою більше довідатися про батька, особливо якщо це буде пов’язане з його дослідженням. Але якщо я знайду в листах ознаки божевілля, попереджаю, я вам цього не подарую. Я вважатиму це за удачу, якщо він сидітиме в божевільні, а в мене буде шанс помучити його.
Її посмішка була зовсім не схожа на посмішку.
— Добре, — я проігнорував останнє зауваження і скривлене обличчя, змушуючи себе не дивитися на її різці, які, як я вже помітив, були не довшими за нормальні зуби. Але перш ніж передати їй документи, мені довелося збрехати. — Вибачте, але в мене зараз немає з собою цих листів. Я не хотів носити їх сьогодні цілий день. — Насправді я боявся залишати їх у квартирі, тож вони були заховані в моєму портфелі. Але я був би проклятий (може, в буквальному сенсі), якби витяг їх посеред кафе. Я не знав, чи спостерігав за нами хтось, наприклад один із друзяк того страшного бібліотекаря. У мене була ще одна підозра, яку мені треба було перевірити, навіть якщо моє серце обірветься після того, як підтвердиться найгірше. Я мав упевнитися в тому, що Хелен Россі, ким би вона не була, не перебувала у зв’язку з… ну, чи могло бути так, що ворог її ворога був її другом? — Мені треба піти додому по них. Я попрошу вас прочитати їх у моїй присутності: вони крихкі й дуже дорогі мені.