— Ні.
Я теж обернувся. У церкві нікого не було, окрім двох жінок біля вівтаря.
— За мною хтось ішов, — сказала вона тим самим низьким голосом. На її обличчі, обрамленому важким пишним волоссям, був дивний вираз — суміш підозри й хвастощів. Уперше я подумав про те, через що їй довелося пройти, щоб стати такою хороброю. — Гадаю, він ішов за мною. Маленький худий чоловік у неохайному одязі, твідовому піджаку та зеленій краватці.
— Ви впевнені? Де ви його бачили?
— У каталозі, — сказала вона тихо. — Я пішла туди, щоб перевірити вашу історію про зниклу картку. Я не дуже вірила вам. — Вона говорила ніби між іншим, ані крихти вибачення в тоні. — Я бачила його там, а потім він ішов за мною по Брод-стрит, щоправда, на відстані. Ви його знаєте?
— Так, — сказав я сумно. — Він бібліотекар.
— Бібліотекар? — вона, здавалося, чекала більшого, але я не міг набратися сил, щоб розповісти їй про рану, яку бачив у нього на шиї. Це було занадто неймовірно й дивно. Почувши це, вона остаточно вирішить, що я божевільний.
— Здавалося, він стежив за мною й підозрював щось. Вам треба триматися від нього подалі, — сказав я. — Пізніше я розповім про нього. Сідайте сюди, улаштовуйтесь зручніше. Ось листи.
Ми сіли на одній з оббитих вельветом лав, і я відкрив свій портфель. Одразу ж її обличчя набуло уважного виразу, вона акуратно розкрила конверт і дістала листи майже з такою ж шанобливістю, як і я день тому. Я тільки міг гадати, як приголомшливо це буде для неї: побачити листи, написані рукою її, як вона сказала, батька, що був для неї всього лише джерелом гніву.
Я поглянув на почерк через її плече. Так, у Россі був упевнений, акуратний, прямий почерк. Може, завдяки йому дочка побачить у ньому щось людяне. Потім я подумав, що мені не слід підглядати, і підвівся.
— Я просто ходитиму тут, а ви можете читати стільки часу, скільки знадобиться. Якщо буде щось, із чим я можу допомогти або пояснити…
Вона розсіяно кивнула, прикипівши поглядом до першого листа, а я відійшов убік. Я бачив, що вона обережно поводилася з моїми дорогоцінними листами і вже швидко читала рядки Россі. За ці півгодини я обстежив вівтар, картини в каплиці, китиці, що звисали з кафедри, мармурову статую утомленої матері над немовлям. Одна картина особливо привернула мою увагу — страшний на вигляд Лазар (епоха до Рафаеля), що виходив з могили в обіймах своїх сестер у подертому савані, з-під якого було видно його щиколотки сіро-зеленого кольору. Обличчя, що потьмяніло від диму й ладану, виглядало втомленим, ніби він зовсім не був вдячним за те, що його підняли з могили. Христос, який нетерпляче стояв біля входу в склеп, простягнувши вперед руку, мав зловісний вираз обличчя, пожадливий і пекучий. Я відвернувся. Недосипання отруювало мою уяву.
— Я закінчила, — сказала Хелен Россі низьким тоном. Вона була блідою й утомленою. — Ви мали рацію, він не згадував про роман з моєю матір’ю і навіть про те, що був у Румунії. Ви сказали правду. Я не розумію. Це відбулося, напевно, в той самий період, під час тієї самої подорожі в Європу, бо рівно через дев’ять місяців народилася я.
— Вибачте… — з її похмурого обличчя не було зрозуміло, чи потрібне їй моє вибачення, але я відчував це. — Я хотів би знайти пояснення цьому, але теж не міг.
— Принаймні, ми ж віримо одне одному, чи не так? — вона уважно подивилась на мене.
Я здивувався, коли зрозумів, що можу відчути полегшення посеред цього зла й побоювань.
— Правда?
— Я не знаю, чи існує хтось або щось на ім’я Дракула, але я вірю в те, що Россі, мій батько, почувався в небезпеці. Він відчував це багато років, тому міг повернутися до своїх страхів, як тільки побачив вашу книгу. Нещасливий збіг і нагадування про минуле?
— А що ви думаєте про його зникнення?
Вона похитала головою.
— Це міг бути емоційний зрив, звичайно ж. Але я розумію, про що ви думаєте зараз. Його листи говорять про… — вона затнулася, — про логічний і безстрашний розум, як і його інші роботи. До того ж за книгами можна багато чого довідатися про істориків. Його книги я дуже добре знаю. Вони є результатом стабільної і впевненої думки.
Я повів її до лави, де стояв мій портфель, бо починав нервуватися, коли залишав листи навіть на п’ять хвилин. Вона акуратно склала їх один за одним у конверт. Ми обоє сіли на лаву, майже співчуваючи одне одному.
— Припустимо, що в його зникненні замішана якась надприродна сила, — міркував я. — Не можу повірити, що я говорю це, але припустимо це як можливість. Яким, на вашу думку, має бути наступний крок?