— Ну… — відгукнулась вона повільно. Її обличчя у профіль здавалося суворим і замисленим у тьмяному світлі. — Навряд чи це можна застосувати в сучасному дослідженні, але якщо є необхідність вірити легендам, можна припустити, що Россі викрав вампір, який або вбив його, або, що досить імовірно, отруїв його прокляттям безсмертя. За три напади кров людини змішується із кров’ю Дракули або із кров’ю його послідовників, і тоді ця людина стає вампіром назавжди, ви ж це знаєте. Якщо його вкусили лише один раз, тоді його треба якнайшвидше знайти.
— Але чому Дракула з’явився саме тут, а не в якомусь іншому місці? Навіщо викрадати Россі? Чому не напасти на нього й не зробити вампіром, щоб ніхто не помітив?
— Я не знаю, — сказала вона, хитаючи головою. — Це дуже незвичайна поведінка, про це у фольклорі не йдеться. Можливо, б до Россі у Влада Дракули був особливий інтерес, якщо припускати наявність надприродного втручання. Можливо, він навіть є загрозою для нього.
— Як ви гадаєте, те, що я знайшов цю книгу й приніс її Россі, якось пов’язано з його зникненням?
— Логіка підказує мені, що це абсурдна ідея. Але… — вона акуратно склала рукавички на своїй чорній спідниці. — Мені цікаво, чи є ще якесь джерело інформації, яке ми пропустили?
Хелен замислилась. Я мовчки подякував їй за слово «ми».
— Що це може бути?
Вона зітхнула й розправила рукавички.
— Моя мати.
— Ваша мати? Але що вона може знати про… — я тільки почав ставити запитання, як раптом промінь світла й легкий вітерець змусили мене обернутися. З того місця, де ми сиділи, добре видно двері церкви, а нас самих не можна було помітити із входу — це те саме місце, на якому я сидів, очікуючи Хелен. Рука потягнулася між дверима, а за нею — кістляве загострене обличчя. Дивний бібліотекар удивлявся всередину церкви.
Я не можу описати почуття, що охопило мене, коли я побачив, як обличчя бібліотекаря вистромилось із дверей. Я раптом одразу уявив собі довгоносу тварину, що крадеться й винюхує, як тхір або пацюк. Поруч зі мною нерухомо сиділа Хелен, погляд її був прикутий до дверей. У будь-який момент він от-от відчує наш запах. У нас залишалася секунда чи дві, і я швидко зміркував: однією рукою схопив портфель і папери, а другою — Хелен. У мене не було часу її вмовляти, тож я відтягнув її із задньої лави у прохід біля стіни. Там були відчинені двері, які вели в невелику кімнатку, і ми прослизнули туди. Я тихо зачинив двері. Зсередини вони не замикалися, помітив я з гіркотою, хоча в них була велика чавунна замкова щілина.
У цій маленькій кімнаті було темніше, ніж у нефі. У центрі знаходилась купіль для хрещення, біля стін одна чи дві лави з подушками. Ми з Хелен мовчки перезирнулися. Я не міг розібрати виразу її обличчя, хіба що в ній було стільки ж готовності до бою, скільки й страху. Без жодного жесту, не кажучи й слова, ми з Хелен з побоюванням відійшли назад і стали за купіль. Вона навіть доторкнулася до неї, щоб заспокоїтися. За хвилину я вже не міг стояти на місці, тому передав Хелен папери й наблизився до замкової щілини. Обережно вдивляючись у неї, я побачив бібліотекаря, що ходив між колонами. Він повернувся в мій бік, і я відсунувся трохи назад. Здавалося, він розглядає двері, за якими були ми, і навіть зробив крок чи два в напрямку до них, але потім знову відступив. Раптом блідо-ліловий светр загородив мені огляд — це була одна з жінок біля вівтаря. Я почув, як вона привітно запитала:
— Чи можу вам чимось допомогти?
— Я шукаю декого, — у бібліотекаря був різкий свистячий голос, надто голосний для церкви. — Я… ви не бачили молоду дівчину в чорному костюмі, що ввійшла сюди, з темним волоссям?
— Чому ж, бачила, — добра жінка теж озирнулася навколо. — Кілька хвилин тому тут була схожа дівчина. Вони з юнаком сиділи на задніх лавах. Але зараз її немає. «Тхір» озирався навсібіч.
— Вона може ховатися в одній із тих кімнат? — він не збирався хитрити, це було ясно.
— Ховатися? — жінка в ліловому теж повернулася в наш бік. — Я впевнена, що в нашій церкві ніхто не ховається. Може, мені покликати священика? Вам потрібна допомога?
Бібліотекар пішов назад.
— О ні, ні, — сказав він. — Я, мабуть, помилився.
— Ви не хочете взяти дещо з нашої літератури?
— О ні! — він відійшов назад по ряду. — Ні, дякую.
Я знову побачив, як він роззирається довкола. Потім він зник з моїх очей. Пролунав стукіт — важкі двері Зачинилися за ним. Я кивнув Хелен, і вона безшумно зітхнула з полегшенням, але ми постояли там ще кілька хвилин і дивились одне на одного через купіль. Хелен перша опустила очі й насупила брови. Я знав, що вона думає про те, як це їй пощастило потрапити в таку ситуацію і що все це означало. Її волосся блищало й було чорним як смола: сьогодні вона теж була без капелюха.