Уперше і востаннє я вибіг із нефа бібліотеки замість того, щоб виходити спокійним кроком. Я ледь звертав увагу на здивовані обличчя, повернені до мене, коли я пролітав мимо. Бібліотекаря ніде не було. Він, напевно, десь сховався, подумав я, — це міг бути підвал під каталогом, або якась комірчина, у яку входити дозволено лише бібліотекарям. Я широко відчинив важкі вхідні двері — через подвійні готичні двері в хол, яких ніколи не відчиняли навстіж, ввірвалося світло. Я різко зупинився на сходах. Денне світло засліпило мене, ніби я теж жив у підземному світі, в печері з кажанами й гризунами. На вулиці навпроти бібліотеки зупинилося кілька машин. На дорогах був затор, і, до речі, на тротуарі плакала дівчина у формі офіціантки, показуючи на щось. Хтось кричав, двоє чоловіків нахилилися біля передніх коліс однієї із зупинених машин. Ноги бібліотекаря, перекручені під незрозумілим кутом, стирчали з-під машини. Одна його рука була закинута за голову. Він лежав обличчям униз на тротуарі в невеликій калюжі крові, заснувши вічним сном.
Розділ 22
Батько не хотів брати мене в Оксфорд. Він збирався провести там шість днів, тож, як він сказав, занадто довго доведеться пропускати школу. Я була здивована, що він хотів залишити мене вдома, адже він не робив цього з того часу, як я знайшла Книгу Дракона. Може, він хотів залишити мене вдома через практичну передбачливість? Я заперечила, сказавши, що на узбережжі Югославії ми пробули майже два тижні, і тоді він не турбувався, що я пропущу школу. На це він зауважив, що освіта завжди повинна бути на першому місці. Я відповіла йому його ж словами: подорож — це найкраща освіта, а місяць травень був ідеальним для подорожей. Я показала йому свій останній табель, у якому були лише високі оцінки, і працю з історії, на якій мій учитель написав: «У вас неординарний погляд на природу історичних досліджень, особливо як для учениці вашого віку». Цей коментар я запам’ятала й часто повторювала собі як мантру перед сном.
Батько помітно сумнівався, відклав ніж і виделку, що означало, як я вже знала, паузу в нашій вечері в старовинній голландській їдальні, а не остаточне її завершення. Він сказав, що через роботу не зможе показати мені все як слід і не хоче псувати моє перше враження про Оксфорд, тримаючи мене десь під замком. Я відповіла, що волію бути замкненою в Оксфорді, ніж удома з місіс Клей. Тут ми притишили голоси, хоча в неї сьогодні був вихідний. До того ж я була досить дорослою, щоб гуляти на самоті. Він вів своє, ніби не знає, чи добре буде, якщо я поїду, і що всі ці розмови для нього будуть дуже… напруженими. Може, це було й не зовсім так, але він більше не міг продовжувати, і я знала чому. Як і я не могла скористатися справжнім аргументом, щоб умовити його взяти мене в Оксфорд, так само він не міг скористатися своїми, щоб умовити мене не їхати. Я не могла сказати йому, що не хочу відпускати його з поля зору через темні кола під очима, опущені плечі й похилену голову. А він, у свою чергу, не міг зізнатися, що йому може загрожувати небезпека в Оксфорді, а отже, під загрозою можу опинитись і я. Він сидів мовчки приблизно хвилину, а потім запитав, що в нас на десерт. Я принесла звичайний рисовий пудинг зі смородиною, який приготувала місіс Клей: вона завжди його залишала як компенсацію, коли ходила в кіно у Британський центр без нас.
Я думала, що Оксфорд — це тихе і зелене містечко, такий собі кафедральний собор під відкритим небом, де ходять поважні викладачі в середньовічному одязі, кожен поруч зі своїми студентами, й ведуть бесіди з історії, літератури й теології. Реальність виявилася занадто жвавою: мотоцикли сигналять, маленькі машини шугають туди й сюди, зрідка трапляються студенти, які переходять вулиці, юрба туристів фотографує хрест на тротуарі, де чотириста років тому, коли ще не було тротуарів, спалено ченців. Викладачі й студенти ходили у схожому сучасному одязі, що розчарувало мене. Переважно вони носили вовняні светри, причому викладачі — чорні фланелеві штани, а студенти — блакитні джинси. Я із сумом подумала про те, що в часи Россі, сорок років тому, до того, як ми ступили на Брод-стрит, Оксфорд, мабуть, одягався набагато пристойніше.
Потім я побачила перший коледж: у ранковому світлі він височів над обнесеною довкола нього стіною, чітко вимальовувалась будівля Редкліф Камери, яку спочатку я прийняла за обсерваторію. За коледжем тяглися вгору шпилі величезної церкви з коричневого каменю, а стіна вздовж вулиці виглядала такою старою, що навіть лишайник, який ріс на ній, здавався антикваріатом. Не знаю, що б про нас подумали ті, хто ходив по цих вулицях, коли стіна була ще зовсім молодою: я була в короткій червоній спідниці й білих в’язаних панчохах, за плечем висіла сумка із книгами, батько був у темно-синьому піджаку й сірих слаксах, на голові в нього був чорний твідовий капелюх, у наших руках були валізи.