Я зітхнув. Два роки були занадто довгим терміном, неймовірно довгим. Я вже трохи хвилювався з приводу того, що доведеться розлучитися з цим дивним компаньйоном через кілька годин, адже вона була єдиною людиною, яка знала про причину зникнення Россі. Незабаром я буду сам у країні, про яку майже нічого не знаю. Але це треба буде зробити. Я простягнув руку.
— Міс Россі, дякую вам за те, що терпіли такого божевільного, як я, ці два дні. Якщо я повернуся, звичайно ж, повідомлю вас про це. Тобто, можливо, якщо я повернуся з вашим батьком…
Вона зробила якийсь незрозумілий жест рукою, ніби вона не зацікавлена у щасливому поверненні Россі, але потім потисла мою руку, і я відчув зовсім інше. У мене було таке відчуття, що її міцний потиск був останньою ниточкою, яка зв’язує мене з моїм колишнім світом.
— До побачення, — сказала вона. — Хай вам якнайбільше щастить у вашому дослідженні.
Вона повернулася й зникла в юрбі. «Швидка» грюкала дверима. Я теж повернувся й пішов сходами, а потім через двір. За сто метрів від бібліотеки я зупинився й обернувся, сподіваючись побачити жіночу постать у чорному костюмі серед людей біля «швидкої допомоги». На мій подив, вона бігла мені назустріч і вже майже наздогнала мене. Дівчина швидко зрівнялася зі мною, і я помітив, що її обличчя трохи почервоніло. Хелен була схвильована.
— Я подумала, — промовила вона й зупинилася, потім глибоко зітхнула: — Це стосується мого життя більше, ніж будь-що інше. — Хелен зухвало поглянула на мене: — Я не знаю, чи в мене це вийде, але я поїду з вами.
Розділ 24
Батько придумав якісь пояснення із приводу того, чому він був в Оксфорді у відділі про вампірів замість того, щоб бути на зборах. Переговори скасували, як він сказав, потискуючи руку Стівену Барлі у своїй звичній манері. Він зайшов сюди в одній старій справі, потім зупинився, прикусивши губу, і почав уточнювати, ніби шукав спокійне й тихе місце (у це я могла повірити). Його подяка Стівену була очевидною, він був радий бачити цього високого статурного хлопця у зручному вовняному светрі. У кожному разі, що б міг батько сказати мені, якби я сама застала його там? Як би він міг пояснити або навіть приховати документ, що лежав у нього під руками? Він зробив це зараз, але надто пізно — я вже встигла побачити назву розділу на папері кольору слонової кістки: «Вампіри Прованса і Піренеїв».
Я погано спала тієї ночі на ліжку із ситцевим балдахіном у будинку глави коледжу: кожні кілька годин я прокидалася від дивних снів. Одного разу я побачила світло під дверима у ванну, яка знаходилася між моєю кімнатою й кімнатою батька, і це заспокоїло мене.
Іноді я відчувала, що він не спить, чула якийсь тихий шерех у сусідній кімнаті, і це будило мене. Перед світанком, коли сіро-зелене світло стало проходити крізь штори, я прокинулася востаннє.
Цього разу мене розбудила тиша. Було занадто спокійно: ледь помітні обриси дерев у саду (я визирнула крізь штори), велика шафа поруч із моїм ліжком і тиша в кімнаті батька. Не те щоб я очікувала, що він буде вже на ногах у такий час, — просто зазвичай він би все ще спав, можливо, трохи хропів би, якби лежав на спині, намагався б стерти турботи минулого дня, відкладаючи втомливий графік лекцій, семінарів і суперечок, які очікували його попереду. Під час наших подорожей він зазвичай стукав до мене у двері після того, як я вже встану, запрошуючи мене на прогулянку перед сніданком.
Цього ранку тиша тиснула на мене, я вибралася зі своєї великої постелі, вдяглася й перекинула рушник через плече. Як правило, я вмивалася у ванній та прислухалася до найтихшого подиху мого батька. Я обережно постукала у двері ванної кімнати, щоб упевнитися, чи його там точно не було. Тиша була ще глибшою, коли я стояла перед дзеркалом і витирала обличчя. Я приставила вухо до його дверей. Я точно знала: він спав так, що його було чути. Знала, що з мого боку буде жорстоко, якщо я перерву його заслужений відпочинок, але паніка скувала мої руки й ноги. Я ледь чутно постукала. Усередині не було жодного руху. Ми всі ці роки не втручалися в особисте життя одне одного, але при сірому світлі, яке проникало через вікно ванної кімнати, я розгледіла ручку і повернула її.
Важкі портьєри у кімнаті мого батька все ще були закриті, тому мені знадобилося кілька секунд, щоб розрізнити нечіткі обриси меблів і картин. Від тиші в мене побігли мурашки по потилиці. Я ступила до ліжка й покликала батька. Але, наблизившись, я зрозуміла, що постіль порожня — ліжко, акуратно прибране, сіріло в темряві. У кімнаті нікого не було. Я полегшено видихнула. Він вийшов надвір, пішов гуляти на самоті — напевно, йому потрібні самотність і час, щоб подумати. Але щось змусило мене увімкнути світильник біля ліжка, щоб уважно оглянути все навколо. Під світильником лежала записка, адресована мені, на записці було два предмети, які привернули мою увагу: маленький срібний хрестик на ланцюжку й головка свіжого часнику. Побачивши ці предмети, я відчула, як усередині в мене все перевернулося ще до того, як прочитала лист батька.