— Архів може бути досить далеко звідси, — зауважила Хелен. — Собор святої Софії дуже великий, його можна побачити з будь-якого будинку в цій частині міста, гадаю, навіть з іншого берега Босфору.
— Знаю, нам треба пошукати іншу зачіпку. У листах написано, що будинок архіву був приєднаний до мечеті в сімнадцятому сторіччі.
— У цьому місті повно мечетей.
— Це правда. — Я погортав нашвидкуруч придбаний путівник. — Давайте почнемо із цій — Велика мечеть султанів. Мехмед II і його почет, напевно, іноді молилися тут. Ця мечеть була побудована наприкінці п’ятнадцятого сторіччя, біля неї цілком логічно було б побудувати бібліотеку, як ви гадаєте?
Хелен погодилася, що варто спробувати, і ми вирушили до неї пішки. По дорозі я знову зазирнув у путівник.
— Послухайте ще оце. Тут пишуть, що «Стамбул» — це візантійське слово, у перекладі означає «місто». Бачите, навіть Оттоманська імперія не могла зруйнувати Константинополь, перейменувала його, але все-таки візантійським ім’ям. Тут пишуть, що Візантійська імперія проіснувала з 333 до 1453 року. Уявіть собі, який довгий і тривалий занепад влади.
Хелен кивнула.
— Неможливо думати про цю частину світу й не згадувати Візантію, — сказала вона похмуро. — Знаєте, у Румунії вона теж повсюди, у кожній церкві, на кожній фресці, у монастирях, навіть на обличчях людей. Я думаю, що там Візантія помітна навіть більше, ніж тут, без цього оттоманського нальоту. — Її обличчя спохмурніло. — Завоювання Константинополя Мехмедом II було однією з найбільших трагедій в історії. Він зруйнував ці стіни своїми гарматними снарядами, а потім направив своїх воїнів грабувати й убивати три дні. Солдати ґвалтували молодих дівчат і хлопців просто на вівтарях, навіть у соборі святої Софії. Вони крали ікони й інші священні скарби, плавили золото й кидали мощі святих на вулиці собакам. До цих подій це було найкрасивіше місто в історії, — сказавши це, вона стиснула руку в кулак.
Я мовчав. Місто справді було дуже гарним: ніжні, багаті кольори, пишні куполи й мінарети — усе було чудове, які б звірства не відбувалися багато років тому. Я починав розуміти, чому та жахлива мить історії так яскраво поставала перед Хелен, але як це стосувалося нашого життя у сьогоденні? Раптом мене вразила одна думка, що, мабуть, я даремно пройшов весь цей шлях у чарівне місце з цією складною жінкою, у пошуках англійця, який, можливо, ще зараз автобусом у Нью-Йорк. Я прогнав цю думку й вирішив трохи пожартувати.
— Як це вийшло, що ви так добре знаєте історію? Я гадав, ви етнограф.
— Так і є, сказала вона серйозно. — Але культуру вивчати неможливо, якщо нічого не знаєш про історію.
— Тоді чому ви не стали істориком? Ви однаково могли б вивчати культуру, як на мене.
— Можливо, — у неї був неприступний вигляд, вона не дивилася мені в очі. — Я хотіла обрати таку галузь науки, якою не займався мій батько.
Велика мечеть, що стояла в золотому вечірньому світлі, була відкрита як для туристів, так і для вірян. Своєю середньою німецькою я поговорив із вартовим біля входу — хлопчаком зі шкірою оливкового кольору і кучерявою головою (як же виглядали насправді ці візантійці?), і він сказав, що всередині немає ніякої бібліотеки, ні архіву, взагалі нічого схожого на це, і до того ж він жодного разу не чув про подібне і не знав, чи є таке в сусідніх мечетях. Ми запитали, чи може він нам щось порадити.
Він задумливо сказав нам, що ми могли б сходити в університет. А щодо маленьких мечетей, то тут їх сотні.
— Уже надто пізно, щоб іти в університет, — сказала Хелен. Вона вивчала путівник. — Завтра ми можемо сходити туди й запитати щодо архіву з часів Мехмеда. Гадаю, це буде найрезультативніший хід. Ходімо подивимось на старі стіни Константинополя. Ми можемо дійти до них звідси.
Я йшов вулицями за Хелен — вона вибирала дорогу, на руках у неї були рукавички, в одній руці путівник, а через другу перекинута маленька чорна сумочка. Повз нас проїжджали велосипеди, миготіли турецькі халати й західний одяг, іноземні машини спритно обминали візки з кіньми. Куди б я не подивився, я бачив чоловіків у темних жилетках і маленьких в’язаних капелюшках, жінок у яскравих довгих сукнях і шароварах, голови яких були замотані шарфами. У руках вони несли сумки з покупками й кошики, мішки з одягом, курок у клітках, хліб і квіти. На вулицях вирувало життя, як і, мабуть, шістнадцять століть тому. Цими вулицями почет ніс римських імператорів-християн, обабіч ішли священики, процесія рухалася з палацу в церкву, щоб прийняти святе причастя. Вони були сильними правителями, великими заступниками мистецтва, будівництва, теології. Але деякі з них були жахливими: різали придворних і виколювали очі членам родини — все це було римською традицією. Саме цим політики Візантії згубили себе. Можливо, не дивно, що в такому місці з’явився один чи навіть двоє вампірів.