Хелен зупинилася навпроти високої, дещо поруйнованої кам’яної споруди, біля підніжжя якої тулилися магазини, а з боків впивалися корінням у землю фігові дерева. Безхмарне небо здавалося мідним над зубчастою стіною.
— Подивіться, що залишилося від стін Константинополя, — сказала вона тихо. — Тепер видно, якими могутніми вони були до нападу. Книга говорить, що в ті дні море підступило до самого порога, тож імператор міг сідати в човен просто з палацу. А ген там ота стіна була частиною іподрому.
Коли ми стояли й розглядали все це, я раптом зрозумів, що знову забув про Россі на цілих десять хвилин.
— Давайте повечеряємо, — запропонував я. — Уже пішло на восьму, нам треба повернутися сьогодні раніше. Я рішуче налаштований на те, щоб завтра знайти архів.
Хелен кивнула, і ми спокійно пішли назад через саме серце старого міста.
Біля нашого пансіону ми знайшли ресторан, декорований усередині мідними вазами й гарним кахлем. Сівши за стіл, що стояв навпроти аркового вікна без шибок, ми спостерігали за людьми, які проходили повз нас. Очікуючи вечерю, я був уперше шокований феноменом цього східного світу, до того я не помічав цього: усі, хто ходили повз нас, насправді не поспішали, а просто йшли. Поспіхом тут здалася б звичайна прогулянка тротуаром у Нью-Йорку або Вашингтоні. Я розповів про своє спостереження Хелен, і вона злісно розсміялася.
— Коли ніде заробити багато грошей, тоді ніхто й не бігає, — сказала вона.
Офіціант приніс нам скибки хліба, тарілку з нарізаними й заправленими кефіром огірками і міцний чай у склянках. Ми їли з апетитом, бо дуже втомилися за день, і саме тоді, коли ми зібралися перейти до смаженої курки на дерев’яному рожні, чоловік із сивими вусами й кучмою сивого волосся в акуратному сірому костюмі зайшов у ресторан і роззирнувся довкола. Він сів за сусідній столик і поклав книгу поруч із тарілкою. Замовив їжу турецькою, а потім, схоже, ми йому сподобалися, бо він нахилився до нас і посміхнувся.
— Вам подобається наша національна кухня? — спитав він з акцентом, але чудовою англійською.
— Авжеж, — відповів я, здивований. — Дуже подобається.
— Дозвольте відгадати, — продовжив він розмову, повертаючи до мене своє гарне, ніжне обличчя. — Ви не з Англії. Америка?
— Так, — сказав я. Хелен мовчала, вона розрізала курку і з підозрою дивилася на нашого сусіда.
— Так, правда, як добре. Ви оглядаєте визначні пам’ятки нашого міста?
— Саме так, — відповів я, бажаючи, щоб Хелен хоча б набрала дружнього вигляду: ворожість може виявитися підозрілою.
— Ласкаво просимо в Стамбул! — сказав він і дуже приємно посміхнувся, підняв свій келих і випив за нас. Я відповів йому тим самим, і він засяяв. — Вибачте незнайомцеві за питання, але що вам найбільше подобається тут?
— Важко відповісти… — Мені подобалася його обличчя, було неможливо відповісти йому нещиро. — Найбільше мене вражає те, як Схід і Захід змішалися в одному місті.
— Мудре спостереження, юначе, — сказав він спокійно, витираючи вуса великою білою серветкою. — Ця суміш — наше багатство й наше прокляття. У мене є колеги, які все своє життя вивчають Стамбул, тож вони кажуть, що в них завжди бракуватиме часу на те, щоб дослідити все місто, хоча вони тут живуть. Це неймовірне місце.
— Яка ваша професія? — запитав я із цікавості, незважаючи на те що Хелен будь-якої миті могла наступити мені на ногу під столом.
— Я професор Стамбульського університету, — сказав він тим самим гордим голосом.
— О, як мені пощастило! — вигукнув я. — Ми…
Раптом Хелен наступила мені на ногу. Вона носила туфлі-човники, як і всі жінки в ті часи, з досить гострим підбором.
— Ми дуже раді з вами познайомитися! — закінчив я. — Що ви викладаєте?
— Моя спеціальність — шекспірознавство, — сказав наш новий друг, акуратно накладаючи салат із миски навпроти. — Я викладаю англійську літературу в аспірантурі. Наші аспіранти дуже старанні, мушу зауважити.