У Хелен стали блідими навіть губи, а я ледь здолав бажання взяти її за руку.
— Це збіг, — заспокійливо сказав я їй.
Вона кинула на мене погляд, ніби підказуючи, що я надто багато говорю в присутності професора.
Тургут дивився то на мене, то на Хелен.
— Усе це справді дивно, любі друзі, — сказав він. — Гадаю, нам треба буде ще раз зустрітися й поговорити без цієї метушні.
Я майже заснула в кріслі потяга, незважаючи на надзвичайний інтерес до історії батька, вперше я читала до пізньої ночі й тому дуже стомилася. Почуття нереальності опустилося на мене в сонячному купе, я відвернулася й почала дивитись у вікно на сільські пейзажі Голландії, які пролітали мимо. Ми проїжджали міста й села, за вікнами потяга залишалося багато городів, які дихали зеленню під хмарним небом, невеличких садів, у яких тисячі людей займалися своїми справами, будинків, обернених тильним боком до залізниці Поля були чудового зеленого кольору — такого зеленого, котрий починається в Голландії ранньої весни й триває майже до першого снігу, таку зелень живить вологість повітря й землі, а також вода, що блищить, куди не глянь. Ми давно проїхали широкий район каналів та мостів і вже перебували серед корів та пасовиськ. Незабаром ми будемо в Бельгії, і, як я вже знала з власного досвіду, її можна буде повністю пропустити, заснувши на короткий час.
Я міцно тримала листи, але очі починали стулятися. Приємна жінка навпроти мене вже дрімала з журналом у руках. Мої очі заплющилися буквально на секунду, як раптом двері нашого купе широко відчинилися. Пролунав голос людини, що задихалася, і довготелеса постать протиснулася між мною й моїм денним сном.
— Ну, заради всього святого! Я так і думав. Я всі вагони обійшов!
Це був Барлі. Витираючи чоло, він кричав на мене.
Розділ 26
Барлі гнівався, я не могла звинувачувати його за це, та оскільки такий поворот подій був дуже неприємним для мене, я теж розгнівалася. Але ще більше я розлютилася, коли досада змінилася таємним почуттям полегшення. До того як побачила Барлі, я не розуміла, якою самотньою була в цьому потязі, їдучи назустріч невідомості, можливо, я була б ще більш самотньою через неможливість знайти свого батька або коли я втрачу його назавжди. Усього лише кілька днів тому Барлі був для мене незнайомцем, а зараз його обличчя було для мене близьким і знайомим.
Хоча тієї миті він усе ще кричав:
— Куди це в біса ти зібралася? Ти змусила мене добряче побігати. Що ти вигадала цього разу?
Я пропустила останнє питання повз вуха.
— Я не хотіла змушувати тебе хвилюватися, Барлі. Я думала, що ти поїхав на пором і ніколи про це не довідаєшся.
— Так, повернуся до майстра Джеймса, скажу йому, що ти в безпеці в Амстердамі, а мені там скажуть, що ти зникла. О, тоді я матиму добру репутацію.
Він опустився на сидіння поруч зі мною, склав руки на грудях і схрестив ноги. Він мав при собі маленьку валізу, а волосся на голові було скуйовджене.
— Що на тебе найшло?
— Навіщо ти стежив за мною? — припустила я.
— Пором затримався через поломку. — Зараз, здавалося, він не міг стримати посмішки. — Я був голодний, як пес, тому повернувся на кілька кварталів назад, купив собі тістечок і чаю. Раптом я побачив, як ти йдеш вулицею в іншому напрямку, але не був у цьому впевнений, тож вирішив, що все це вигадав, ну знаєш, як воно буває, тому залишився й купив сніданок. Але потім совість почала мене гризти: адже якщо це ти, тоді в мене будуть великі проблеми. Я поспішив у той самий бік, побачив вокзал, а потім — як ти сідаєш на потяг. Я думав, у мене буде серцевий напад, — він знову сердито поглянув на мене. — Ти завдала мені досить багато турбот цим ранком. Я побіг, купив квиток, у мене ледь вистачило гульденів на нього, а потім по всьому потягу шукав тебе. — Він подивився у вікно, а потім на пачку конвертів у моїй руці. — Ти не хочеш пояснити мені, чому опинилася тут, у паризькому експресі, замість того щоб бути в школі?
Що мені залишалося робити?
— Вибач, Барлі, — сказала я, затинаючись. — У мене й гадки не було втягувати тебе у це, я справді думала, що ти вже давно в дорозі назад і можеш повернутися до майстера Джеймса із чистою совістю. Я не хотіла завдати тобі неприємностей.
— Так? — він явно чекав продовження. — Тому ти просто вирішила трохи погуляти в Парижі замість того, щоб бути на уроці історії?
— Ну… — почала я, зволікаючи час. — Батько надіслав мені телеграму, у якій говорив, що в нього все гаразд і що я можу приїхати до нього на кілька днів.
Барлі помовчав.