Я замислився, згадавши це зображення, коли Тургут знову заговорив.
— Скажіть мені, друзі, чому ви зацікавилися Дракулою? — він повернувся й уважно подивився на нас, ввічливо (чи підозріло?) посміхаючись.
Я подивився на Хелен.
— Річ у тім, що я вивчаю історію Європи п’ятнадцятого сторіччя, я цікавлюся цим для розширення теми дисертації. — Сказав я й одразу ж відчув докори сумління за свою нещирість і за те, що ця неправда може цілком виявитися правдою. Хтозна, коли я знову працюватиму над своєю дисертацією, подумав я, і навряд мені треба буде розширювати тему. — А ви? — не відпускав його я. — Як ви перескочили від Шекспіра до вампірів?
Тургут посміхнувся сумно, як мені здалося, а його безпосередня відвертість турбувала мене ще більше.
— Це дуже дивна історія, вона сталася багато років тому Бачте, я працював над своєю другою книгою про Шекспіра, над трагедіями. Я щодня працював у невеликій, як ви називаєте, кабінці в англійському відділі нашої бібліотеки. Одного разу я знайшов книгу, якої ніколи не бачив там раніше. — Він знову подивився на мене й сумно посміхнувся. Кров у моїх жилах уже похолола. — Ця книга не була схожа на жодну з тих, які я читав, — порожня книга, дуже стара, із драконом посередині й словом «DRAKULYA». До цього я ніколи не чув про Дракулу. Але зображення було дуже дивне й сильне. Тоді я подумав, що мушу довідатися, що це таке. Тому я намагався вивчити все.
Хелен сиділа напроти мене нерухомо, немов застигла, але після цих слів стрепенулася й тихо спитала:
— Все?
Ми з Барлі під’їжджали до Брюсселя. Я дуже довго (хоча, може, це тривало лише кілька хвилин) розповідала Барлі якомога простіше й зрозуміліше про те, що дізналася від батька про його досвід у студентські роки. Барлі дивився повз мене у вікно на бельгійські будинки й сади, які виглядали сумними на тлі вкритого хмарами неба. Ми бачили, як самотній сонячний промінь блищить на шпилі церкви або на заводській трубі, коли ми наближалися до Брюсселя. Жінка з Голландії тихенько хропіла, журнал валявся на підлозі біля її ніг.
Я вже збиралася почати описувати недавнє нездужання батька, його хворобливу блідість і дивну поведінку, як Барлі раптом обернувся до мене.
— Це дивно, навіть жахливо, — сказав він. — Не знаю, чому я мушу вірити в цю дику історію, але я вірю. Хочу, принаймні. — Мене вразило те, що раніше я ніколи не бачила його серйозним, а тільки веселим, стриманим, роздратованим. Його очі, блакитні як небо, звузилися ще дужче. — Але ще дивніше те, що вся ця історія нагадує мені про щось.
— Про що? — у мене голова пішла обертом від того, що він явно повірив у мою історію.
— Це дуже дивна річ. Я навіть не можу визначити. Це якось стосується майстера Джеймса. Але що це?
Розділ 27
Барлі сидів замислений у купе, обпершись підборіддям об руку та марно намагаючись згадати щось про майстера Джеймса. Нарешті він поглянув на мене, і я була вражена красою його вузького рум’яного обличчя, коли він був серйозним. Без цієї веселості його обличчя було схоже на лице ангела або ченця в нортумберлендському монастирі. Я думала над цими порівняннями, але зрозуміла їх трохи пізніше.
— Ну, — сказав він нарешті, — наскільки я розумію, у нас є два варіанти: або ти божевільна (тоді мені треба залишатися з тобою й повернути тебе додому в безпеці), або ти не божевільна (у такому разі ти наражаєшся на великі неприємності, і я все одно буду з тобою). Мені треба бути завтра на лекції, але я щось придумаю, аби владнати це, — він зітхнув, поглянувши на мене, й знову відхилився на сидінні. — Наскільки я зрозумів, Париж — це не кінцевий твій пункт. Чи не могла б ти розповісти мені, куди ти вирушиш після того, як ми приїдемо?