Хелен торкнулася моєї руки й кивнула у бік двох дідусів, які сиділи за маленьким дерев’яним столом.
— Погляньте — ось ваша теорія байдикування на пенсії, — сказала вона. — Тільки дев’ята година ранку, а вони вже грають у шахи. Дивно, що вони не грають у «табла» — це улюблена гра в цій частині світу. Але я гадаю, що для них такою грою є шахи.
У цей час старі тільки почали розставляти фігурки на потертій дерев’яній дошці. Чорні готувалися до битви з білими, коні й тури охороняли королів, вони шикувалися в ряди. «По всьому світі війни організуються таким чином», — подумав я й підійшов, аби зблизька подивитися на гру.
— Ви розумієтесь на шахах? — запитала Хелен.
— Звичайно, — трохи образився я, — я грав у шахи з батьком.
— А… — звук був неприємний, і я надто пізно згадав про те, що в неї не було такого досвіду в дитинстві і що вона зі своїм батьком, принаймні, з його образом, грала зовсім у інші ігри. Але вона заглибилися в історичні думки. — Це не західна гра, ви знаєте? Це давня середньосхідна гра, арабською — скесктаіе, якщо я не помиляюсь, ви так говорите в Англії. «Шах» у перекладі означає «король». Битва королів.
Я спостерігав за тим, як чоловіки почали свою гру, їхні скручені пальці вибирали перших воїнів. Вони обмінювалися жартами, можливо, вони були старими друзями. Я міг би так цілий день простояти, спостерігаючи за ними, але Хелен пішла далі, а я — за нею. Коли ми проходили повз них, чоловіки, здавалося, помітили нас уперше, вони мигцем зиркнули на нас. Ми, мабуть, були схожі на іноземців, хоча обличчя Хелен чудово зливалося з довколишніми обличчями. Я думав про те, як довго вони гратимуть, можливо, весь ранок, і хто ж із них, цікаво, виграє.
Крамниця біля них тільки відчинялася. Насправді це був навіс під фіговим деревом на краю базару. Юнак у білій сорочці й чорних штанах відчиняв двері крамниці й відкривав штори, витягав столи назовні й викладав товар — книги. Вони були розкладені на дерев’яних прилавках, у кошиках на підлозі й акуратно виставлені на полицях усередині.
Я рішуче попрямував до прибавка, молодий власник книгарні привітно кивнув і посміхнувся, здавалося, він міг впізнати бібліофіла, якої б національності той не був. Хелен пішла за мною повільнішим кроком. Ми почали розглядати книги, які були тут як мінімум на десятьох мовах. Багато було написано арабською або сучасною турецькою мовою, деякі грецькою або кирилицею, інші англійською, французькою, німецькою, італійською. Я знайшов книгу на івриті й цілу полицю з латинською класикою. Більшість книг були дешевого друку у простих палітурках, обкладинки порвалися від переходу з одних рук в інші. Там були книги й у нових обкладинках із характерним запахом, було також трохи дуже старих томів, особливо з написаних арабською мовою.
— Візантійці теж любили книги, — прошепотіла Хелен, перегортаючи сторінки книги, схоже, німецької поезії. — Може, вони купували книги саме на цьому місці.
Юнак закінчив усі приготування й підійшов привітати нас.
— Говорите німецькою? Англійською?
— Англійською, — швидко сказав я, оскільки Хелен не відповідала.
— У мене є книги англійською, — сказав він мені із приємною посмішкою. — Немає проблем. — У нього було тонке виразне обличчя, великі зелені очі й довгий ніс. — І газети навіть із Лондона або Нью-Йорка.
Я подякував йому й запитав, чи є в нього старі книги.
— Так, є дуже старі.
Він простягнув мені «Багато шуму через ніщо» видання дев’ятнадцятого сторіччя, що виглядала дешево, у потертій обкладинці. Мені було цікаво, яка бібліотека віддала це видання, а також те, як ця книга пройшла весь шлях, наприклад із Манчестера, і потрапила на це перехрестя давніх світів. Я перегорнув сторінки із ввічливості й повернув книгу.
— Не досить стара? — посміхнувся він.
Хелен дивилась через моє плече, а потім поглянула на годинник. Ми ще не дійшли до Айя-Софії.
— Так, нам час іти, — сказав я.
Молодий продавець чемно уклонився нам, тримаючи книгу в руках. Я на мить затримав на ньому погляд, упізнавши в ньому щось знайоме, але він відвернувся й підійшов до нового покупця, старого, схожого на двох шахістів.