— Господи! — я занадто пізно зрозумів, що мій вигук стривожив усіх учених, що тихо працювали в архіві. Містер Ерозан, який усе ще розмовляв із бородатим чоловіком у кепці, здивовано подивився на нас.
Тургут відреагував одразу ж, а Хелен підсунулася ближче.
— Що сталося? — Тургут простягнув руку до документа.
Я все ще пильно дивився туди, і йому було легко простежити за моїм поглядом. Потім він схопився на ноги, і видихнув те, що могло бути луною мого власного крику, такою дивною луною, що раптом вона принесла мені дивне заспокоєння посеред усіх цих дивовижних речей.
— О Господи! Професор Россі!
Ми всі втрьох перезирнулися, кілька хвилин ніхто не міг вимовити жодного слова. Нарешті я спробував.
— Ви, — запитав я Тургута, понизивши голос, — знаєте це ім’я?
Тургут подивився на мене, а потім на Хелен:
— А ви? — вимовив він нарешті.
У Барлі була добра посмішка.
— Ти, можливо, втомилася, не дуже добре спала. Я й сам стомився, усе думаючи, в яку халепу ти вскочила. Що про тебе може сказати хтось, якщо ти розповіси про це? Хтось інший, я маю на увазі. Наприклад, оця леді, — він кивнув на нашу сонну супутницю, яка не прокинулася в Брюсселі й, схоже, збиралася спати до самого Парижа. — Або поліцейський. Усі тобі скажуть, що ти божевільна, — зітхнув він. — І ти справді збиралася сама їхати на південь Франції? Як би мені хотілося, щоб ти розповіла мені, куди ти їдеш, щоб мені не довелося вгадувати, тоді я зателефонував би місіс Клей, і в тебе були б великі неприємності.
Тепер настала моя черга посміхнутися. Ми вже разів зо два обговорювали це.
— Ти дуже вперта, — бурчав Барлі. — Я ніколи не думав, що одна маленька дівчинка може стати такою великою проблемою, і саме тією проблемою, у яку я потраплю, коли майстер Джеймс дізнається, що я кинув тебе саму посеред Франції, ти знаєш про це. — Від цих слів я ледве не розплакалася, але його наступні слова вмить висушили сльози: — Принаймні, в нас буде час на ленч, перш ніж ми пересядемо на інший потяг. У Гар-дю-Норд найсмачніші сендвічі, ми купимо їх, якщо, звісно, у нас вистачить франків.
Серце мені зігріли займенники, які він вимовив.
Розділ 29
Зійти навіть із сучасного потяга на велику арену мандрівників — Гар-дю-Норд, з його ажурними дахами з чавуна й скла, які височіють угору, з криноліновими спідницями й легкою красою — це все одно, що зійти просто в Париж. Ми вийшли з потяга з валізами в руках, постояли трохи мовчки, вбираючи це все в себе. Принаймні, я так робила, хоча була тут уже кілька разів разом зі своїм батьком. По всьому вокзалу відлунювали сигнальні звуки гальм потяга, розмови людей, кроки, свистки, шелест голубиних крил, брязкіт монет. Повз нас пройшов старий чоловік під руку з молодою дівчиною. Її руде волосся було гарно зачесане, на губах рожева помада, і я на мить уявила себе на її місці. О, як би я хотіла мати такий самий вигляд, бути дорослою парижанкою, ходити на високих підборах, щоб у мене були справжні груди й елегантний художник ішов би зі мною поруч! Потім я подумала про те, що він, можливо, був її батьком, і мені стало дуже самотньо.
Я повернулася до Барлі, який, здавалося, радше вбирав запахи, а не краєвиди.
— Боже, який я голодний, — застогнав він. — Якщо вже ми тут, давай хоча б з’їмо що-небудь смачне. — Він пішов в інший бік вокзалу, ніби впізнавав дорогу з пам’яті. Виявилося, він не тільки дорогу знав, а ще й купив гірчицю і гарний бекон, тому невдовзі ми вже їли сендвічі, загорнені в білу серветку. Барлі навіть забув сісти на лавку.
Я теж була голодна, але найбільше мене непокоїло те, що ж мені робити далі. Тепер, коли ми зійшли з потяга, Барлі міг у будь-яку мить піти до першого телефону, зателефонувати місіс Клей, майстрові Джеймсу або навіть цілій армії жандармів, щоб ті повернули мене в Амстердам. Я нишком глянула на нього, але його обличчя затуляв сендвіч. Коли він відірвався від нього, щоб випити апельсиновий напій, я сказала: