Лізі впустила вирізку з газети на книгу, налякана тим, що несподівана повінь сліз може розчинити її, як слина розчиняє в роті цукерку. Вона затулила очі долонями і завмерла в чеканні. Коли відчула впевненість у тому, що сльози не потечуть, то підняла вирізку й прочитала, що там написав Скот:
Я мушу показати це Лізі! як вона сміятиметься! Але чи зрозуміє вона?
(Наша газета стверджує: Так.) 
Він перетворив крапку під знаком оклику на осяяне сонячною усмішкою обличчя у стилі сімдесятих років, ніби хотів побажати їй чудового дня. І Лізі його зрозуміла. Через вісімнадцять років, але яка різниця? Пам’ять — відносна.
Дуже й дуже, любий друже, — міг би сказати Скот.
— Дуже й не байдуже. Цікаво, що сьогодні робить Тоні, справді дуже цікаво. Рятівник знаменитого Скота Лендона.
Вона засміялася, і сльози, які досі стояли у неї в очах, покотилися вниз по її щоках.
Вона обернула фото на 90 градусів і прочитала іншу, довшу цидулку:
8-18-88
Дорогий Скоте (якщо ви мені дозволите так себе називати): я думаю, ви захочете мати цю фотографію К. Ентоні («Тоні») Еддінґтона, молодого аспіранта, який урятував вам життя. Теннесський університет, безперечно, віддасть йому належні почесті; ми подумали, що ви теж, певно, захочете бути в курсі подій. Його адреса — 748 Колд В'ю-авеню, Нешвіл-Норт, Нешвіл, Теннессі 37235. Містер Еддінґтон, «Убогий, але Гордий», походить із порядної родини південного Теннессі і є чудовим студентським поетом. Ви, звичайно, захочете подякувати йому (і, можливо, винагородити його) у свій власний спосіб.
З повагою
Лізі прочитала це один раз, двічі («двічі-тричі, скільки ще», проспівав би в цьому місці Скот), усе ще всміхаючись, але тепер вона робила це зі змішаним почуттям роздратованого подиву та остаточного розуміння. Роджер Драпаел, певно, був настільки ж необізнаний із тим, що там насправді сталося, як і кампусний коп. А це означало, що лише двоє людей у цілому світі знали правду про те, що відбулося в той день: Лізі Лендон і Тоні Еддінґтон, хлопець, який опишей це для університетського щорічника. Але цілком можливо, що навіть сам «Тоней» не зрозумів як слід, що сталося, після того як церемоніальна лопата виконала свій ритуал і зробила перший кидок землі. Можливо, страх примусив його цілком відключитися, як і всіх інших. Хай йому біс: він міг і справді повірити в те, що саме він урятував Скота Лендона від смерті.
Ні, вона так не думала. Вона думала, що ця газетна вирізка й поспіхом накидана улеслива цидулка були дріб’язковою помстою Драпаела Скотові... але за що?
За те, що він був надто чемний?
За те, що він дивився на Месьє від Літератури Драпаела й не помічав його?
За те, що був геніальним літературним піжоном, якому платили п’ятнадцять тисяч доларів лише за те, що він сказав кілька урочистих слів і один раз копнув лопатою землю? До того ж ця земля вже була розпушена для того, щоб йому копалося легко.
З усіх цих причин. І навіть більше того. На думку Лізі, Драпаел так чи інакше був переконаний, що у правдивішому, справедливішому світі вони помінялися б місцями, і він, Роджер Драпаел, перебував би в центрі інтелектуального інтересу та студентського захвату, тоді як Скот Лендон — не кажучи вже про його схожу-на-мишу-дружину-що-не-пукнула-б-навіть-якби-від-цього-залежало-її-життя — гарував би на проблемному полі кампусу, завжди домагаючись прихильності начальства, намагаючись угадати напрямки вітрів, які віяли звідти, де творилася факультетна політика, не зупиняючись ні перед чим, аби здобути вище оплачуваний учений ступінь.
— Хоч би якою була причина, але він не любив Скота й захотів помститися в такий спосіб, — повідомила вона порожнім кімнатам, розташованим на горищі сараю, що були осяяні світлом сонця. — Ця газетна вирізка просякнута отрутою наповненого чорнилом ненависті пера.