— Я впевнена, що це волосина Дженні, — сказала Джейн.
— Краще б це було так, — сказала Александра, її голос захрип від зосередженої роботи над фігуркою.
Краєм ароматичної палички, якою рівняла кутикули, вона втиснула ту єдину волосину в податливий лавандовий череп.
— У неї є голова, але нема обличчя, — зауважила Джейн, заглядаючи їй через плече. Від її голосу священний конус зосередження завібрував.
— Обличчя ми створимо разом, — прошепотіла у відповідь Александра. — Ми знаємо, хто це така, тож спроектуємо його.
— А мені вже схоже на Дженні, — сказала Зукі, котра настільки пильно стежила за процесом виготовлення, що Александра відчувала, як по її долонях пробігає її дихання.
— Плавніше, — промимрила до себе Александра, використовуючи заокруглений низ чайної ложки. — У Дженні форми плаааавні.
Джейн знову підключилася з критикою:
— Вона не зможе стояти.
— А її фігурки ніколи й не стоять, — утрутилася Зукі.
— Шшш, — сказала Александра своїм заклинальним тоном. — Вона має прийняти це лежачи. Бо так робимо це ми — жінки. Ми приймаємо свої ліки лежачи.
Магічним ножем, Атамом, вона прорізала пробори в імітації тугої зачіски Дженні в стилі нової Еви Перон на маленькій голівці цієї подоби. Джейн продовжувала бурчати про відсутність обличчя, тож краєм нігтечистки вона спробувала вирізати западинки очей. Ефект від раптового погляду з цього сірого шматка був тривожний. Порожнеча в животі Александри поважчала. Намагаючись творити, ми перебираємо тягар провини, вбивства й незворотності свого творіння. Зубчиком виделки вона проколола пупок у блискучому животі фігурки: тепер вона народжена, не виготовлена, як і всі ми, прив’язана до нашої праматері Єви.
— Годі, — оголосила Александра, з бряжчанням кинувши інструменти в раковину. — Хутко, поки віск ще теплий. Зукі. Ти віриш, що це Дженні?
— Ну… звісно, Александро, як скажеш.
— Важливо, щоб ти вірила в це. Візьми її в руки. В обидві руки.
Так вона і зробила. Її худенькі веснянкуваті руки тремтіли.
— А зараз скажи їй — тільки не смійся: «Ти Дженні. Ти маєш померти».
— Ти Дженні. Ти маєш померти.
— І ти, Джейн. Скажи це.
Руки Джейн відрізнялися від рук Зукі, та й одна від одної також: та, якою вона тримала смичок, була груба і м’яка, а та, якою перебирала струни, — більша, із затвердлими золотавими мозолями на нещадно використовуваних кінчиках.
Джейн проказала слова, але настільки мертвим, рівним тоном, начеб читаючи ноти, що Александра застерегла:
— Ти мусиш повірити. Це Дженні.
Александру не здивувало те, що, попри всю озлобленість, Джейн стане найслабшою ланкою, коли дійде до накладання закляття; бо ж магія живиться любов’ю, а не ненавистю: ножиці — це лише інструмент, а вона імпотентна й не може сплести докупи нитки співчуття, матерію приводять у рух саме дух і розум.
Джейн повторила формулу, тут, на кухні цього фермерського будиночка, з його панорамним вікном, загидженим пташиним лайном, що виходило в убогий дворик, однак о цій порі року облагороджений пишністю двох кущів кизилу в цвіту. Останнє світло дня жевріло ніби тло, виготовлене з якогось дорогоцінного металу, стопленого з ніжними листочками, вкрапленими поміж покрученими вигинами темного гілля й суцвіттями, на краях того гілля, чотирипелюсткового цвіту. Жовтий пластиковий дитячий басейн, що цілу зиму простояв відкритий усім вітрам і який діти Джейн уже навіки переросли, спочивав, злегка перехнябившись, під одним з дерев, вистукуючи крещендо брудною водою, яка раніше була кригою. Газон був коричневий і грудкуватий, втім уже злегка помережаний молодою травичкою. Земля все ще була жива.