Голоси їх двох повернули Александру до дійсності.
— Тепер ти, люба, — різко сказала їй Джейн, повертаючи їй крихітку. — Прокажи ці слова.
Вони були сповнені ненависті, але, з другого боку, фактичні; Александра проказала їх зі спокійною впевненістю й похапцем спрямувала закляття до завершення.
— Шпильки, — сказала вона Джейн. — Голки. Навіть канцелярські кнопки; може, є в кімнатах твоїх дітей?
— Не хочу заходити туди, зараз почнуть нити й просити вечерю.
Александра сказала:
— Скажи, хай почекають ще п’ять хвилин. Нам треба закінчити справу, інакше…
— Інакше що? — перелякано спитала Зукі.
— Інакше воно обернеться на нас. Таке буває. Як з Едовою бомбою. Підійдуть і ті кнопки для мапи. Навіть скріпки, якщо вирівняти їх. Але не обійтися без однієї великої голки. — Вона не пояснила, що та потрібна, «аби проколоти серце». — І ще, Джейн: дзеркало.
Бо ж магія не стається у трьох вимірах матерії, а лишень в образній матерії, створеній дзеркалом, астральній сутності самих лише німих речей, існуванні, доданому до існування.
— Після Сема лишилось дзеркальце для гоління, яким я іноді користаюся, коли фарбую очі.
— Ідеально. Мерщій. Маю втримати свій настрій, інакше елементали розсиплються.
Джейн знову побігла; Зукі, стоячи біля Александри, спробувала звабити її:
— Може, ще по маленькій? Мені треба випити ще один слабенький бурбон, поки не зіткнулася з реальністю.
— Мені прикро казати це, але це і є реальність. Зовсім трішки, золотце. Крапельку горілки, а решту залий тоніком, «Севен-апом», або й просто водою з-під крана. Бідолашна Дженні.
Поки вона несла цю воскову подобу по шести побитих сходинках від кухні до вітальні, до неї аж волали її асиметричності й хиби: одна нога менша за другу, в анатомії фігурки ноги, стегна й живіт поєднувались якось незрозуміло, воскові груди надто масивні. І хто це змусив її вірити, буцім вона скульпторка? Дерріл; дуже підступно з його боку.
З-за одних із дверей, які вона відчинила, з’явився бридкий доберман Джейн і поплівся за нею до вітальні, цокаючи кігтями по голій підлозі.
Його хутро було нафтово-чорне, щільне, рябе і, начеб якась військова уніформа, вкрите рудими цятками і плямами того ж кольору на грудях, морді і, у формі двох круглих плям, над очима. Слинячись, він звів морду до складених рук Александри, гадаючи, що там сховане щось їстівне. Навіть ніздрі Рендольфа зволожились від апетиту, а складчастий спідній бік його настовбурчених вух здавався продовженням його ненажерливих нутрощів.
— Це не тобі, — суворо сказала йому Александра; блискуче-чорні собачі очі були як відполіровані, так вони силкувалися зрозуміти.
За нею зайшла Зукі з напоями; забігла Джейн із двостороннім дзеркальцем для гоління на дротяній підставці, попільничкою, повною різнокольорових канцелярських кнопок, і подушечкою для голок у формі маленького ганчір’яного яблука. Була за кілька хвилин сьома; о сьомій відбудеться зміна телепрограм, і діти прийдуть просити їсти. Троє жінок установили дзеркальце на кавовому столику Джейн — імітації швецької лавки, покинутій інженером-механіком, коли той подався до Техасу. У срібному обідку дзеркальця все відображалось збільшеним і розтягнутим, розфокусованим по краях і великим та чітким посередині. Жінки по черзі потримали ляльку перед ним, начеб перед голодною, круглою пащею з іншого світу, і поштрикали її шпильками і кнопками.
— Aurai, Hanlii, Thamcii, Tilinos, Athamas, Zianor, Auonail, — процитувала Александра.
— Tzabaoth, Messiach, Emanuel, Elchim, Eibor, Yod, He, Vou, He! — бадьоро святотатствуючи, проспівала Джейн.
— Astachoth, Adonai, Agla, On, El, Tetragrammaton, Shema, — промовила Зукі, — Ariston, Anaphaxeton, а далі не пам’ятаю.
Груди і голову, стегна і живіт — усе прохромили вістря. До їхнього слуху долинули віддалені, нерозбірливі постріли й вигуки, коли насилля в телевізорі сягнуло свого апогею. Лялька прибрала святкового, інкрустованого вигляду: щетина військової мапи, шалена барвистість поп-артової ручної гранати, пишнота вуду. Дзеркальце для гоління аж пливло від відображених кольорів. Джейн підняла довгу голку, такого розміру, що можна протягнути товсту нитку крізь замшу.
— Хто хоче проколоти їй серце?
— Давай ти, — сказала Александра, опустивши погляд на кнопку з жовтавою голівкою, що стояла вштрикнута симетрично до іншої, ніби у витворі абстрактного мистецтва.