Попри те що вони попроколювали шию і щоки, жодна не наважилась встромити шпильки в очі, котрі дивилися безвиразним, чи то сповненим скорботи, поглядом, залежно від того, як падала тінь.
— Е, ні, не треба спихати все на мене, — сказала Джейн Смарт. — Ми всі повинні зробити це, всі троє мають докласти руку.
Сплівши докупи свої ліві руки, як змії в кублі, вони проштовхнули голку. Віск опирався, оскільки в самій його серцевині були грудки і твердіші матеріали.
Одні червоні уста промовили: «Помри», а інші — «На тобі!», перш ніж їх захопив смішок. Голка пройшла наскрізь. На вказівному пальці Александри залишилася синя цятка, що от-от мала закровити.
— Треба було вдягнути наперсток, — сказала вона.
— Лексо, що далі? — спитала Зукі. Вона злегка задихалась.
Від Джейн донеслось легеньке сичання, поки вона обдумувала їхнє дивне досягнення.
— Треба закріпити в ній злоякісність, — сказала Александра. — Джейн, маєш фольгу?
Дві інші відьми знову пхикнули. Їм страшно, зрозуміла Александра. Але чому? Природа вбиває постійно, а ми, однак, кажемо, що вона прекрасна. Александра відчула в собі вайлуватість, малорухливість, як у мурашиної чи бджолиної королеви; крізь неї заструмували всі речі світу, виринаючи знову, забарвлені її духом, її волею.
Джейн принесла здоровенний шмат алюмінієвої фольги, у паніці відірваний абияк. Від швидкості її кроку він тремтів і гуркотів. Коридором загупали кроки дітей.
— Тепер поплюйте, — хутко скомандувала Александра, вклавши «Дженні» на тремтячий лист. — Поплюйте, щоб могло прорости насіння смерті, — повторила вона й показала, як треба робити.
Плювання Джейн походило на котяче чхання; Зукі харкала, як чоловік. Александра склала фольгу, яскравим боком всередину, кілька разів обмотавши довкола ляльки, не щільно, аби не повипадали шпильки і щоб не вколотися самій. Результат нагадував картоплину, загорнуту для запікання.
Двоє дітлахів Джейн — опецькуватий хлопчик і худорлява дівчинка з брудним личком — з цікавістю наблизились до них.
— Що це? — захотіла знати дівчинка.
Від запаху зла її ніс зморщився. Верхній і нижній ряди її зубів були заковані у блискучі кайдани брекетів. Вона їла щось солодке й зелене.
Джейн сказала їй:
— Місіс Споффорд показувала нам свій проект. Він дуже чутливий, і вона не захоче ще раз розгортати його, тож можете навіть не просити.
— Я вмираю з голоду, — сказав хлопчик. — Ми більше не хочемо гамбургерів з «Немо», а домашньої їжі, як у інших дітей.
Дівчинка пильно глянула на Джейн. Вона мала сокирчатий профіль Джейн у зародку.
— Мамо, ти п’яна?
Джейн ляснула дитину з чарівною швидкістю, ніби вони обидві, мати й донька, були частинами дерев’яної іграшки, що знову й знову повторювала цю дію. Зукі та Александра, чиї власні голодні діти завивали в темряві, сприйняли це як сигнал до відходу. Вони спинилися на цегляній доріжці біля будинку, з широких, освітлених вікон якого лився, завихрюючись, галас сімейної сварки. Александра спитала в Зукі:
— Хочеш забрати собі?
Загорнута у фольгу вага в її руці була тепла.
Витончена ручка Зукі вже лежала на дверцятах її «корвейра».
— Я б із радістю, люба, але в мене водяться пацюки й миші, чи що воно там таке, які погризли попередню фігурку. Певно, вони полюбляють свічковий віск.
Повернувшись у свій дім, зараз уже більш відгороджений від шуму дорожнього руху на Орчард-роуд, коли її живопліт з бузку почав вбиратися в листя, Александра поклала ту річ, бажаючи забути про неї, на високу поличку в кухні, біля бракованих крихіток, які їй не стало мужності викинути, і закритої банки з різнобарвним порошком, який колись був її давнім, добрим, зичливим Оззі.
— Він бере її з собою геть скрізь, — по телефону сказала Зукі до Джейн. — Історична спілка, засідання Спілки збереження природи. Вони виставляють себе на посміховисько, намагаючись бути такими шанованими. Він навіть вступив до хору унітаристської церкви.
— Дерріл? Але ж він зовсім не має голосу, — різко відказала Джейн.
— Ну, щось він та й має, який не який баритон. Звучить він от як та органна труба.
— Хто тобі про це розповів?
— Роза Геллібред. А ще вони тепер заодно з Брендою. Вочевидь, Дерріл запрошував їх до себе на вечерю, і Артур дійшов до того, що сказав, ніби він не такий божевільний, як йому раніше здавалося. Це сталося близько другої ночі, вони провели кілька годин у лабораторії, наганяючи нудьгу на Розу. Наскільки я зрозуміла, нова ідея Дерріла полягає в тому, щоб розвести певний вид мікробів у якійсь великій водоймі, типу Великого Солоного озера — мабуть, що солоніше, то краще, — і, розмножуючись, та мала бацила якимось чином перетворить усе озеро на гігантську батарею. І, звісно ж, вони обнесуть його парканом.