— Ясна річ, хороша моя. Безпека над усе.
Пауза, поки Зукі намагалася розкумекати, чи це був сарказм, а якщо ні, навіщо казати це. Вона ж лише ділиться новинами. Нині, коли вони більше не зустрічалися в Дерріла, бачилися вони не так часто. Офіційно четверги вони не покинули, але впродовж місяця, відколи наклали закляття на Дженні, одна з трьох завжди мала привід, щоб не приходити.
— То як у тебе справи? — спитала Зукі.
— Все працюю, — сказала Джейн.
— А я весь час натрапляю в центрі на Боба Озґуда.
Джейн не клюнула.
— Взагалі-то, — сказала вона, — мені нема чого радіти. Я стояла на задньому подвір’ї, й на мене накотила чорна хвиля, і я зрозуміла, що це якось пов’язане з літом — усе таке зелене, розпускаються квіти, — і тут до мене дійшло, чого я найбільше не терплю в літі: діти будуть удома весь день.
— Ну хіба можна так казати? — спитала Зукі. — А я своїх люблю, особливо зараз, коли вони вже достатньо підросли для дорослих розмов. Постійно дивляться телевізор і набагато краще інформовані про події у світі, ніж я; хочуть переїхати до Франції. Кажуть, що в нас французьке прізвище, і вважають Францію цивілізованою країною, яка ніколи не воює й де ніхто нікого не вбиває.
— Розкажи їм про Жиля де Ре, — сказала Джейн.
— Я про нього ніколи не думала; одначе сказала їм, що це Франція розпочала весь той бардак у В’єтнамі, а ми намагаємося розгребти його. Не купилися. Кажуть, що ми намагаємося відкрити більше ринків для збуту «Кока-коли».
Ще одна пауза.
— Ну, — сказала Джейн. — А ти бачила її?
— Кого?
— Її. Жанну д’Арк. Мадам Кюрі. Як вона виглядає?
— Джейн, ти неймовірна. Звідки ти знаєш, що я бачила її в центрі?
— Голубонько, з твого голосу все й так ясно. Та й чого б це ти ще дзвонила мені? Як там наша крихітка?
— Взагалі-то, дуже приємна. Мені аж стало трішки ніяково. Сказала, що вони з Деррілом дуже сумують за нами й хочуть, аби ми якось забігли до них без усяких формальностей, бо їм навіть думати не хочеться, ніби нам потрібно надсилати формальне запрошення, що вони, однак, зроблять дуже скоро, як вона пообіцяла; просто вони останнім часом жахливо зайняті багатонадійними розробками в лабораторії і якимись юридичними справами, через які Деррілу доводиться весь час мотатися до Нью-Йорка. А тоді пішла розводитись, як вона любить Нью-Йорк, наскільки він кращий за Чикаго, бо воно все таке вітряне і грубе, і там вона ніколи не почувалася затишно, навіть у лікарні. А Нью-Йорк — це просто набір затишних маленьких сіл, посаджених одне на одне. І так далі, і так далі.
— Ноги моєї більше не буде в тому домі, — палко, безглуздо заприсяглася Джейн Смарт.
— І справді скидалося, ніби вона не в курсі, — сказала Зукі, — що нас могло образити те, що вона вкрала Дерріла в нас з-під носа.
— Як тільки порішиш собі, що ні в чому не винен, — сказала Джейн, — тобі все з рук сходить. Як вона виглядала?
Зараз пауза запала з боку Зукі. У давні дні їхні розмови лились невимушено, речення намотувалися одне на одне, заплітаючись довкола одне одного, кожна очікувала, що скаже інша, і тішилася від будь-чого, що підтверджувало їхню спорідненість.
— Не дуже добре, — зрештою промовила Зукі. — Її шкіра здавалася… прозорою, чи якось так.
— Але ж вона завжди була бліда, — сказала Джейн.
— Але тут була не лише блідість. До того ж, крихітко, надворі травень. Зараз у всьому має бути бодай трохи кольору. В неділю ми ходили на пляж Мунстоун і валялися в дюнах. У мене тепер ніс, як полуниця; Тóбі підколює мене за нього.
— Тобі?
— Ну знаєш, Тобі Берґман, той, що перейняв на себе «Вісник» після бідолашного Клайда і зламав ногу взимку? Його нога вже зрослася, хоча тепер трошки коротша за другу. Не робить вправ зі свинцевим черевиком, які прописав лікар.
— А я думала, ти його ненавидиш.
— Це було до того, як познайомилася з ним ближче, тоді я ще істеричила через Клайда. Тобі дуже веселий, правда. Дуже смішить мене.
— А хіба він не… добряче молодший за тебе?
— Ми про це говорили. В червні буде два роки, як він закінчив Браунський університет. Каже, що з усіх людей, яких він колись зустрічав, я наймолодша серцем, постійно підколює мене за те, що я їм нездорову їжу й роблю всілякі скаженості, як от не сплю всю ніч і слухаю ток-шоу. Гадаю, він дуже типовий для свого покоління: вони не заморочуються через вік, расу й усе те, на чому виховали нас. Повір мені, люба, він — великий крок уперед після Еда і Клайда в багатьох речах, навіть у тих, на які я ніколи не пристану. У нас нічого такого, просто веселимося.