— Супер, — сказала Джейн, щоб завершити цю розмову, прогарчавши останнє «р». — А її… настрій був такий же?
— Ну, вона здалася мені менш сором’язливою, — задумливо сказала Зукі. — Ну знаєш, уже ж заміжня жінка й усе таке. Бліда, як я й казала, але, може, це через пору дня. Ми випили по чашечці кави в «Немо», тільки що вона замовила какао, бо погано спить вночі й намагається обходитись без кофеїну. Ребекка бігала довкола неї, наполягаючи, щоб ми спробували чорничні кекси; це частина їхньої кампанії на повернення людей з пекарні. Вона навіть не привіталася зі мною. Ребекка. Вона просто відкусила шматочок від свого, я про Дженні, і спитала, чи не можу я доїсти за неї, бо вона не хоче образити Ребекку. Взагалі-то, я була тільки рада, бо віднедавна постійно хочу їсти, не уявляю, чого б це, я ж не вагітна, правда? У цих євреїв така потенція. Вона сказала, що не знає чому, але останнім часом не має апетиту. Дженні. Я подумала, чи вона, бува, не перевіряє мене, чи я часом не знаю. Може, вона нутром відчуває, що ми… що ми зробили, не знаю точно. Мені стало її шкода, через те що вона вибачається, що не має апетиту.
— Але ж так і є, чи не так? — підмітила Джейн. — Треба платити за кожен гріх.
У світі стільки гріхів, що Зукі знадобилася секунда, аби зрозуміти, що Джейн має на увазі гріх шлюбу Дженні з Деррілом.
Того ранку прийшов Джо, і вони мали досі найбільшу сцену. Джина була вже на четвертому місяці, й це почало проявлятися; все місто бачило. А в Александриних дітей ось-ось мала закінчитись школа, тож вони унеможливлять їхні побачення по буднях. Що стало для неї полегшенням; та й, щиро кажучи, для неї стало б величезним полегшенням більше не слухати його безвідповідальні й до того ж дуже нахабні теревені про те, як він покине Джину. Її вже нудило слухати їх, у них не було жодного сенсу, і їй не хотілося, аби він приходив сюди; вже сама лиш ця ідея засмучувала й ображала її. Він же її коханець, хіба цього мало? Був її коханцем, до сьогодні. Всьому приходить кінець. Все має свій початок, і все має свій кінець. Це відомо всім дорослим, чому ж тоді він не знає цього? Захоплений ось так зненацька, прокрутившись на кінчику її язика, як плювок, Джо спаленів, кілька разів стукнув її по плечу розслабленим кулаком, щоб не забити, і голий побіг кімнатою; його тіло було приземкувате й біле, а два чорні вихори волосся на його спині нагадували її очам крила метелика (його хребет утворював тільце) або тонкий шар мармуру, настелений так, що розсип зернинок у ньому утворював симетричний візерунок. У волоссі на тілі Джо було щось делікатне й органічне, тоді як Деррілове нагадувало грубий килимок. Джо заридав; зняв свій капелюх і вдарив головою об одвірок: це було пародійне, та все ж непідробне горе, справжня втрата. Кімната, зелена фарба на її старих дерев’яних панелях, великі півонії на її завісах з тими потаємними клоунськими обличчями й потріскана стеля, що тихо й по-змовницьки спостерігала за їхніми оголеними спарюваннями, була частиною їхнього горя, бо ж для чоловіка мало що є настільки ж дорогоцінним у романі, ніж бути впущеним у дім, для утримання якого він нічого не зробив, чи більш значущого для жінки, ніж впустити, ох, ця продумана щедрість, у свій дім його, його лише на довжину члена, його члена й компанії його запаху, веселощів і ваги — не купити іпотечними платежами, не шантажувати спільними дітьми, а просто впустити у власні стіни, допуск, облагороджений свободою й рівністю. Джо ніяк не міг перестати думати про команди і шлюб; він хотів головувати власними пенатами. Своїми «добрими» намірами він принижував її милостивий дар. У своїй скорботі він вразив Александру тим, що знову стверд, і оскільки часу лишалося мало, а їхній ранок витрачено на теревені, вона дозволила йому взяти себе в його улюбленій манері — ззаду, поки вона стояла на колінах. Яку ж силу природи несли в собі його удари! Як він потрясався вистрілюючи! Після всього того епізоду вона почувалася пом’ятою й очищеною, ніби рушник із сушарки, який слід згорнути й покласти на одну з провітрюваних полиць її сонячного, порожнього будинку.
Будинок також, здавалося, зрадів його візиту в цей інтервал, що передував початку нескінченності їхнього прощання. Балки на стелі й дошки підлоги спілкувалися між собою в цю вітряну, вологу пору року, поскрипуючи, а віконна рама, коли вона поверталася до неї спиною, видавала легке, коротке дрижання, схоже на раптовий скрик пташки.