Вона пообідала вчорашнім салатом із розм’яклої капусти у прохолодній олійній бані. Треба скинути вагу, бо ціле літо не зможе носити купальник. Ще однією вадою Джо було те, що він пробачав їй її жир, — подібно до тих примітивних чоловіків, що перетворюють своїх дружин на бранок ожиріння, гори чорної плоті, що очікують на них у солом’яних халабудах. Александра вже й так почувалася стрункішою, полегшеною від свого коханця. Інтуїція підказала їй, що зараз задзвонить телефон. Так і сталося. Мабуть, Джейн або Зукі, збадьорені озлобленням. Втім зі слухавки, притуленої до вуха, долинув молодший, легший голос, із тиском сором’язливості в ньому, осередок страху, понад яким пульсувала мембрана, як у горлі жаби.
— Александро, ви всі мене уникаєте.
Це був голос, який Александрі хотілося чути менше всього на світі.
— Але ж, Дженні, ми хочемо дати вам із Деррілом побути удвох. А ще ми чули, ніби у вас тепер є й інші друзі.
— Так, це правда, Дерріл любить ці, як він каже, посиденьки. Але це все не так, як… було в нас.
— Все завжди змінюється, — сказала їй Александра. — Вода тече; пташечка вилуплюється і пробиває шкаралупу. Тож усе гаразд. І в тебе все добре.
— Але ж ні, Лексо. Зі мною щось дуже недобре.
Її голос, перед внутрішнім зором старшої жінки, піднявся до неї, виставивши себе, щоб його почистили, зняли йому зі щік наліт хрипкості.
— А що з тобою не так?
Її власний голос був ніби шматок парусини чи покривало, що, коли його розстеляють на землі, ловить трохи повітря й напинається, як куля, м’яка хвиля пустоти.
— Я постійно втомлююсь, — сказала Дженні, — і не маю апетиту. Підсвідомо мені настільки хочеться їсти, що постійно сниться їжа, але, повернувшись до реальності, я не можу змусити себе їсти. Та й інші речі також трапляються. Серед ночі відчуваю напади болю. Весь час тече з носа. Дуже дивно; Дерріл каже, що я хропу вночі, чого зі мною ніколи в житті не було. А пам’ятаєш ті набряки, які я намагалася показати тобі, а ти не знайшла?
— Так. Щось таке пам’ятаю.
Відчуття того звичайного обстеження нестерпно пробіглися кінчиками її пальців.
— Так от, їх тепер більше. В паху, і за вухами. Це ж там лімфовузли?
У Дженні ніколи не були проколоті вуха, і вона завжди губила свої дитячі кліпси у ванні, на чорному кахлі чи поміж подушок.
— Навіть не знаю, золотце. Якщо це тебе турбує, треба сходити до лікаря.
— О, я ходила. До дока Пета. Він направив мене до вествікської лікарні на аналізи.
— І що показали аналізи?
— Нічого особливого; але мені сказали здати ще. Вони там усі такі потайні й похмурі й говорять таким дивним тоном, ніби я якась неслухняна дитина, яка може напісяти їм у черевики, якщо вони не триматимуться від мене якнайдалі. Вони бояться мене. Вже трошки захворівши, я чимось їх налякала. Кажуть мені, щось типу, що кількість моїх білих клітин «трішки вища за норму». Вони знають, що я працювала в лікарні у великому місті, й через це стають у захисну позу, але ж я нічого не знаю про загальні захворювання, здебільшого я бачила переломи й жовчні камені. Це було б навіть смішно, але вночі, коли лягаю, я відчуваю, що щось не так, що щось мене розбирає. А вони все питають, чи я не підпадала під вплив радіації. Ну так, я працювала з нею в лікарні Майкла Різа, але там діють дуже обережно: замотують тебе у свинцеву ковдру й садять у скляну будку, коли натискаєш на перемикач, тому все, що я можу пригадати, це час, коли я була ще підлітком і ми ще жили у Ворвіку й не переїхали до Іствіка, тоді стоматолог робив мені багато рентгенівських знімків, вирівнюючи зуби; в дитинстві в мене були жахливі зуби.
— Але зараз у тебе дуже гарні зуби.
— Дякую. Це обійшлося татові в таку суму, якої він не мав, але він поклав собі зробити з мене красуню. Він любив мене, Лексо.
— Я певна, що любив, люба, — сказала Александра, притискуючи голос; повітря під покривалом надималося, вовтузилося, як дика тварина, зроблена з вітру.
— Він так сильно любив мене, — випалила Дженні. — Як він міг вчинити так зі мною, повісившись? Як він міг лишити нас із Крісом самих? Навіть якби його посадили за вбивство, це було б усе одно краще. Йому не дали б багато, бо він зробив це настільки жахливо, що це неможливо запланувати заздалегідь.
— У тебе є Дерріл, — сказала їй Александра.
— І так, і ні. Ти ж знаєш, який він. Ти знаєш його краще за мене; треба було поговорити з тобою, перш ніж кинутися з головою. Не знаю, може, ти більше підходиш йому. Він ґречний, уважний і все таке, але він десь не зі мною. Думки Ван Горна завжди витають десь-інде, гадаю, навколо його проектів. Александро, благаю, дозволь прийти й побачитися з тобою. Ненадовго, чесно. Мені просто треба… обіймів, — підсумувала вона, її голос заповз назад, скрутившись майже сардонічно, проголошуючи це останнє, оголене благання.