— Люба моя, я не розумію, чого ти хочеш від мене, — мляво збрехала Александра, намагаючись згладити все це, стерти це розмазане обличчя, що постало перед її внутрішнім зором, настільки близько, що вона бачить зернинки, — але я не маю чого тобі дати. Чесно. Ти зробила свій вибір, і я не була його частиною. Все гаразд. Не існує жодних причин, чому я мала б бути його частиною. Але зараз я вже не можу стати частиною твого життя. Просто не можу. Від мене не так уже й багато лишилося.
— Зукі та Джейн не сподобалося б, що ти бачишся зі мною, — припустила Дженні, щоб дати пояснення Александриній твердосердності.
— Я кажу за себе. Поки мені не хочеться бачитися з тобою і Деррілом. Я бажаю вам усього найкращого, але мені ліпше не бачити вас. Чесно кажучи, мені від цього було б дуже боляче. А щодо твоєї хвороби: мені здається, ти дозволяєш уяві мучити себе. Хай там як, а ти в руках лікарів, які можуть зробити для тебе куди більше, ніж я.
— О, — далекий голос стиснувся до розміру крапочки, до чогось механічного, як з’єднальний гудок. — Я не впевнена, що це правда.
Повісивши слухавку, Александра відчула, що в неї тремтять руки. Всі знайомі кути й меблі в її будинку видавались перекошеними, ніби спотвореними невідповідністю між її та їхньою моральною віддаленістю — речі звільнені від гріха — і своєю фізичною близькістю. Вона зайшла в майстерню, взяла звідти один зі стільців — старий віндзорський, чиє сидіння було заляпане фарбою й висохлим гіпсом і клейстером, — і принесла його до кухні. Поставила його під високою полицею, стала на нього й простягнулася, щоб дістати загорнутий у фольгу об’єкт, який вона сховала там, повернувшись від Джейн у квітні.
Та річ ошелешила її своїм теплом: тепле повітря накопичується під стелею, подумала вона про себе, вигадуючи розмите пояснення. Зачувши, як вона копошиться там, Вуглик вийшов зі свого спального місця, тож їй довелось замкнути його на кухні, аби він часом не пішов з нею надвір, подумавши, що вона збирається погратися з ним у «кинь-принеси».
Минаючи свою майстерню, Александра обійшла пихату арматуру з соснових дощок два на чотири й один на два, покручених вішаків і дрібної сітки, бо одного разу вбила собі в голову створити гігантську скульптуру, достатньо велику для якогось громадського місця, такого як площа Казмірчака. За майстернею розкинулась, у безладному плануванні цього будинку, в якому прожило вісім поколінь фермерів, перехідна зона з брудною підлогою, яку колись використовували як повітку, а Александра — як комору: попід її стінами густо заставлені лопати, сапки і граблі, вхід звужений від навалених купою старих глиняних горщиків і відкритих мішків болотного моху та кісткового борошна, її так-сяк зроблені полиці засмічені іржавими совками й коричневими пляшками прострочених пестицидів. Відхилила засув з дверей, зроблених із грубої дошки — покладені паралельно дошки трималися перекладинами, збитими у формі «Z», — і виступила в гаряче сонячне світло; понесла свій пакуночок, блискучий і теплий, через газон.
Червневе шаленство росту охопило всю землю: газон треба підстригти, грядки з хризантемами треба прополоти, помідори й півонії треба підв’язати. Комахи жували тишу; на обличчя Александрі тиснуло світло, й вона відчула, як волосся в її товстій косі розігрілося, мов електрична спіраль. Болото позаду її ділянки, за поваленим кам’яним муром, який окупував отруйний плющ і дикий виноград, ще взимку було прозорою коричневою хащею, вкритою, поміж горбочків скуйовдженої трави, синюватою пузирчастою кригою; влітку воно перетворилося на міцне сплетіння зеленого листя й чорних стеблин — папороті, лопухи й дика малина — так, що око не могло розгледіти нічого далі за кілька футів, і куди ніхто й ніколи не ступить: колючки й вогкість під ногами були аж надто непривабливі. В дитинстві, ще до того віку, коли десь у шостому класі хлопчики починають соромитись того, що з ними граються дівчатка, вона непогано грала у софтбол; тож вона розмахнулася й кинула фігурку — сам лише віск і голки, таку легеньку, що вона полетіла, ніби камінь, пошпурений десь на місяці, — настільки далеко в буйний розмай, як тільки могла. Може, впаде в якийсь клаптик в’язкої води й потоне. Може, червоноплечі дрозди розклюють фольгу й прикрасять нею свої гнізда. Александра хотіла, щоб тієї речі не стало, щоб її щось поглинуло, розчинило, щоб вона загубилася серед буяння природи.