Перш ніж узятися за джигу, Джейн відсьорбнула какао: його холодна шкірка прилипла до волосинок на її верхній губі. Рендольф, упоравшись зі своєю «Чю-З», підійшов і ліг поруч, на стривоженій підлозі, з її босими ногами, що ритмічно притупували. Одначе він не спав: його брунатні очі дивилися прямісінько на неї в якомусь заціпенінні; голодний вираз спершу торкнувся морди, затим дістався вух, всередині рожевих, як морські мушлі. Ось такі друзі, подумала Джейн, лишаються тупими — шматки грубої матерії. По ньому видно, що він спостерігає щось украй важливе, але не розуміє, що це; він глухий до музики і сліпий до руху й польоту духу. Вона підняла смичок. Він здався їй напрочуд легким, як чарівна паличка. Джига позначалась як allegro. Починалась вона уривчастими фразами — вуп-вуп (a-d), вуп-вуп (b бемоль-c діез), вуп-пу-пу-пу-пу вуп-уп, вуп… Вона знай продовжувала. Зазвичай їй було важко з цими рідкими, загостреними, пониженими ходами, але сьогодні вона просто літала поміж них, глибше, вище, глибше, spiccato, legato. Два голоси вгризлися один в одного — останнє відродження тієї трепетливої, спадистої теми, що знай поверталася, але лише для того, щоб її придушили. Так от про що шепочуться чоловіки, монополізуючи, всі ці сторіччя, — смерть; не дивно, що вони зоставили її собі, не дивно, що забрали її подалі від жінок, давши жінкам займатися вихованням і догляданням, продовжуючи плин лихого, поки самі вони, вони, чоловіки, розділили між собою справдешній скарб: онікс, чорне дерево й нелегіроване золото, сутність слави і звільнення. До цього часу смерть Дженні в уяві Джейн була всього лише стиранням, нічим; нині ж вона отримала тактильну структуру, розгалужену й розмаїту, складність, чуттєвий, тягучий вимір, кокетливіший за те відчуття, що прибій лишає в нас на ногах, тягнучи за собою гальку, те прекрасне, втомлене, важке зітхання, яке видає море кожною хвилею. Це було схоже на те, ніби бідолашне, отруєне тіло Дженні переплелося, судинкою до судинки, сухожиллям до сухожилля, з тілом Джейн, начеб тіло потопельниці з водоростями, і обидва піднімаються, одне незмінно поглине інше, але поки ще сплетені воєдино, одне з одним, у бурхливих, осяйних глибинах. Джига наїжачувалась і колола пальці; восьмі терції підстеляли шістнадцяті, котрі дедалі більше шаленіли; в них була присутня безнадійна колотнеча, завихрення, моторошний шквал fortissimo і нарешті спад, а за ним — навскоки вгору гамою до плачу, що увінчує крещендо, тихенького уривчастого плачу останнього Ре.
Джейн програла обидва повтори, майже ніде не залажавши, навіть у тій хитрій середній частині, де треба додавати динаміки серед хащів крапочок і рисочок; і хто це казав, ніби її legato схоже на détaché?
Житловий масив Коув лежав за чорними вікнами чистий, як шматок антарктичної криги. Інколи дзвонив поскаржитись хтось із сусідів, але сьогодні навіть телефон був у трансі. Тільки Рендольф не змикав повік; його важка голова лежала на підлозі, й одне темне око, цятки крові ніби літали в повітрі, дивилося на порожню форму кольору м’яса, розміщену між ніг його хазяйки, — його химерний конкурент за її прихильність. Джейн сама настільки захопилася, настільки поринула у транс, що почала грати перший рух віолончельної партії Брамсового Мі мінора з усіма його млявими половинними нотами, поки їй підігравало уявне піаніно. Яким же обабленим був Брамс попри всю свою пишноту: жінка з бородою й сигарою!
Джейн устала зі стільця. Вона відчула вбивчий біль між лопатками, а обличчя було мокре від сліз. Була за двадцять четверта. Перші сіренькі клаптики світла кидали кволі форми на газон, що розкинувся за її оглядовим вікном, аж ген за розкидисті кущі, які вона ніколи не стригла, і воно поширювалось і змішувалось, як різні відтінки лишайників на могильній плиті, як бактерії в чашці для культивації. Діти почали видавати звуки серед цієї ранкової рані, а Боб Озґуд, який пообіцяв спробувати вирватися з нею на «обід» у страшному мотелі — низка фанерних котеджів, розставлених півколом у лісі, — біля Олд-Віку, подзвонить із банку, щоб підтвердити; отже, не можна знімати слухавки з телефона й лягати спати, навіть якщо діти не шумітимуть. Зненацька Джейн відчула таку знемогу, що пішла спати, не склавши віолончель до кофра, залишивши її обпертою на стілець, начеб вона грала в симфонічному оркестрі і її відпустили зі сцени на антракт.