Александра виглядала з кухонного вікна, дивуючись, чому це воно таке заляпане й заквецяне брудом, — хіба може дощ бути брудним? — і відтак побачила, як Зукі припаркувалась і рушила вздовж цегляного муру крізь виноградну альтанку, схиляючи свою лискучу, руду голівку, щоб не зачепити порожню годівничку для птахів і низько навислі виноградні лози із напівдостиглими гронами. Дві жінки поцілувалися за дверима-ширмою.
— Так добре, що ти прийшла, — сказала Александра. — Не знаю чому, але мені чомусь страшно самій шукати ту річ. У своєму болоті.
— Бо це справді страшно, люба, — сказала Зукі. — Бо все пройшло дуже ефективно. Вона знову в лікарні.
— Але ж ми, звісно, насправді не знаємо, через що.
— Ні, знаємо, — сказала Зукі, не усміхнувшись, через що її губи прибрали дивного, опуклого вигляду. — Ми знаємо. Через це.
Вона виглядала пригнічено, знову репортерка у плащі. Її взяли назад до «Вісника». Продаж нерухомості, як не один раз казала вона Александрі по телефону, є справою надто непевною, надто виснажливою. Постійно очікуєш, коли все зрушить з місця, міркуючи, що слід було сказати щось переконливіше у той вирішальний момент, коли клієнти вперше оглядають будинок або стоять у підвалі, чоловік з виглядом знавця оглядає трубопровід, а дружина нажахана пацюками. А коли угода таки відбувається, гонорар зазвичай розділяється на три-чотири сторони. А ще це викликало в неї виразку: невеличкий, сухий біль під ребрами, вище, ніж буває зазвичай, який посилювався вночі.
— Хочеш випити?
— Пізніше. Ще рано. Артур каже, що мені не можна нічого пити, доки шлунок не повернувся до норми. Ти колись пробувала «Маалокс»? Боже, з кожною відрижкою відчувається смак крейди. Та й до того ж, — вона всміхнулася, проблиск старої її, товста верхня губа розтягнулася так, що над яскравими, великими, вигнутими зубами показалася її ненафарбована спідня сторона, — мені ніяково випивати, коли з нами нема Джейн.
— Бідолашна Джейн.
Зукі знала, про що вона каже, хоча це й сталося тиждень тому. Якось уночі той противний доберман-пінчер погриз віолончель Джейн, коли вона забула покласти інструмент у кофр.
— І що кажуть, цього разу вже остаточно? — спитала Александра.
Інтуїтивно Зукі здогадалася, що Александра говорить про Дженні в лікарні.
— Ой, та сама знаєш, як завжди, — ніколи нічого не кажуть. «Треба більше аналізів», — та й усе. А як твої недуги?
— Намагаюся не скаржитись. Приходять і йдуть. Мабуть, це перед менопаузою. Чи після Джо. А ти чула за Джо? Він таки облишив добиватися мене.
Зукі кивнула, давши усмішці повільно стулитися над зубами.
— Джейн винуватить їх. За всі наші болячки й недуги. Винуватить їх навіть у трагедії з її віолончеллю. Але ж тут треба звинувачувати лише себе.
При згадці про них Александру тут же відпустив біль провини, який часом вкрадався в її лівий яєчник, часом — у поперек, а віднедавна — під пахви, в те місце, де Дженні колись попросила її помацати. Тільки-но воно дістанеться лімфатичних вузлів, як говорилося в чомусь, що Александра читала чи бачила по телевізору, стає запізно.
— А кого саме з них вона винуватить?
— Ну, з якоїсь причини вона ніяк не відчепиться від тієї малої задрипанки Дон. Але я особисто не думаю, що така дитина може мати подібні сили. От Ґрета має потенціал, як і Бренда, якби не гнула кирпу. А з того, про що іноді на цю тему прохоплюється Артур, здається, що з Розою особливо не поторгуєшся; він вважає її міцним горішком, інакше вони б уже давно розлучилися. Вона просто не хоче цього.
— Сподіваюся, він не нападе на неї з кочергою.
— Послухай, золотце. Це була не моя ідея таким чином вирішити проблему з дружиною. Сама знаєш, я також колись була дружиною.
— А яка з нас не була? Дорогенька моя, я ж зовсім не думала на тебе, тож якби це сталося знову, в усьому винен будинок. У кожному місці протікають певні духовні течії, хіба ти в це не віриш?
— Не знаю. Мій будинок треба пофарбувати.
— Мій теж.
— Ходімо, мабуть, пошукаємо ту штуку, доки не пішов дощ.
— Це дуже люб’язно з твого боку допомогти мені.
— Ну, я також дуже того хочу. Певним чином. До якоїсь міри. Проводжу весь час, ганяючи на своєму «корвейрі», шукаючи вітра в полі. Чогось постійно заносить, і машина виходить з-під контролю. Ніяк не доберу, справа в машині чи в мені. Ральф Надер ненавидить цю модель.
Через кухню вони пройшли до Александриної майстерні.
— Боже милий, що це таке?