— Тваринний жир, — зрештою промовила Зукі, почекавши, чи Александра нічого не скаже. — Купка якихось кузочок вирішила, що вона смачна, і зжерла її або згодувала своїм дитинчатам. Дивись: вони залишили волосинки. Пам’ятаєш ці волосинки? Можна подумати, що вони мали б згнити чи щось таке. Саме тому волосся й забиває раковини — воно не розкладається. Як ті пляшки від «Клороксу». Одного дня, люба, у світі не лишиться нічого, крім волосся і пляшок від «Клороксу».
Нічого. Сурогат Дженні став нічим.
Тепер, коли дві жінки стояли рівно посеред кущів ожини, їхні обличчя, мов кінчики голочок, закололи краплі дощу. Такі сухенькі, мікроскопічні перші крапельки, що провіщають серйозний дощ, справжню зливу. Небо було все темно-сіре, окрім тоненької блакитної смужки над низьким горизонтом на заході, так далеко, що воно, ясне небо, може, десь аж ген за Род-Айлендом.
— Природа — це голодна стара баба, — сказала Александра, кидаючи фольгу і шпильки назад у бур’яни.
— Ще й спрагла, — сказала Зукі. — Здається, ти пропонувала випити?
Вчувши невимовний жах Александри, Зукі захотіла побути втішливою і грайливою, та й виглядала вона приголомшливо, зі своїм рудим волоссям і мавпячими губами, стоячи по самі груди в ожині, вдягнена в ошатний плащ. Утім Александра мала спустошливе відчуття відстані, начеб її мила подруга, чарівна, хоч і зморена, була ще одним образом, що лине геть, скажімо, як оголошення, приклеєне до задньої частини вантажівки, що стрімко від’їжджає від світлофора.
Одним із кількох нововведень Бренди було те, що члени церкви час від часу мали читати проповідь; сьогодні настала черга Дерріла Ван Горна. Замусолена велика книга, яку він розгорнув на кафедрі, була не Біблією, а Академічним словником Вебстера в червоній оправі.
— Губоногі, — прочитав він тим своїм на подив резонансним, мовби підсиленим, голосом. — Представники класу хижих членистоногих, з довгим, сегментованим тулубом, з парою кінцівок на кожному сегменті; пара першого сегмента закінчується отруйними кігтиками.
Дерріл звів погляд; він був у окулярах для читання у формі півмісяців, через які його обличчя видавалось змарнілим, мовби воно складалося з різних частин, що не дуже щільно прилягали одна до одної.
— А от про отруйні кігтики ви не знали, еге ж? Ніколи не заглядали у вічі багатоніжці, правда ж? Саме так, щасливі ви люди!
Так помпезно він звертався до щось із дюжини голів, розкиданих серед рядів церкви цього душного пізньосерпневого дня, небо у високих вікнах було блякле й безбарвне, як папір із макулатури.
— Лишень подумайте, — закликав Дерріл, — лишень подумайте про еволюцію тих кігтиків, що тривала мільярди років, вічність (яке ж воно бридке це слово — «вічність» — начеб вимагає стати навколішки, тільки-но якийсь придурок скаже його — вічність, — і, мабуть, мої слова виставляють мене куди більшим придурком, але що ж тут, в дідька, ще сказати?), подумайте про всю ту непомітну боротьбу в кублищах за раковинами, у погребах і джунглях, яка призвела до розвитку в цих хижих членистоногих — ну хіба не гарна назва? — в цих хижих членистоногих рота, якщо можна назвати це ротом, бо він геть не схожий на наші червоні уста, скажу я вам, перш ніж ці дві передні ноги якимось чином не придумали стати отруйними, а давні добрі ланцюжки ДНК підхопили цю тему, тож ці багатоніжки почали товктися, роблячи ще більше багатоніжок, доки зрештою не розвинули кігтики. Отруйні кігтики. Оце так-так.
Він обтер губи вказівним і великим пальцями.
— І це називається Творінням, це місиво тортур.
Темою проповіді, викладеною білими зйомними літерами на вивісці біля церкви, було «Жахливе творіння».
Розкидані по всій залі голови слухачів затихли. Навіть дерево старої будівлі не скрипнуло. Бренда сиділа мовчки, обернена до кафедри, наполовину схована за величезними пагонами гладіолусів і папороті в гіпсовій вазі, виставлених цієї неділі на пам’ять про мертвонародженого сина, якого колись виплодила Френні Лавкрафт, п’ятдесят років тому. Бренда мала блідий і в’ялий вигляд; більшу частину літа вона то злягала, то поверталась. Цьогоріч в Іствіку було нездорово вологе літо.
— А знаєте, що робили з відьмами в Німеччині? — спитав з-за кафедри Дерріл так, ніби тільки-но згадав це, як воно, либонь, і було. — Їх саджали на залізний стілець і розводили під ним вогнище. Їхню плоть розривали розжареними до червоного щипцями. Затискали пальці в лещата. Клали на дибу. Плющили суглоби в іспанському чоботі. Підвішували на страппадо. Робили з ними, що хотіли. Здебільшого з бідними на розум жіночками.