— То ти думаєш, це все ж був малий Кріс…
— Від самого початку. Це очевидно. Він одружився з Дженні, аби бути з ним. Чесно, я готова вбити їх обох.
— О Джейн, не кажи такого.
— Ну й, звісно, через її гроші. Йому був потрібен той жалюгідний дріб’язок, що вона виручила за будинок, щоб від нього відчепилися кредитори. А зараз додалися ще й рахунки з лікарні. Боб каже, що там страшенний безлад, усі звертаються до банку, бо влипли з заставою на маєток Леноксів. Він, правда, визнає, що коштів може вистачити, якщо знайти правильного забудовника; той будинок просто ідеальний для кондомініумів, якщо вдасться переконати комісію з планування. Боб вважає, що Гербі Прінца вдасться переконати; він же їздить у дорогі зимові відпустки.
— Так він що, залишив усю свою лабораторію? Фарбу, яка б перетворювала сонячну енергію…
— Лексо, хіба ти не розумієш? Там ніколи нічого не було. Він нам просто таким здавався.
— Але ж піаніно. І витвори мистецва.
— Ми й гадки не маємо, скільки воно все насправді коштує. Так, вочевидь, там є щось та й цінне. Але ж більшість із того всього вже точно не має геть ніякої вартості; ні, ну справді, опудала пінгвінів, покриті автомобільною фарбою…
— Він любив це, — сказала Александра, ще й досі віддана. — Я певна, це були не підробки. Він митець і хотів, аби всі ми долучилися до мистецтва. І йому це вдалося. От візьмімо твою музику — Брамса, що ви з ним грали, аж поки твій страшний доберман не погриз твою віолончель і ти не почала говорити, як якийсь жирний банкір.
— Не будь дурепою, — різко сказала Джейн і повісила слухавку.
Також непогано, бо слова почали застрягати Александрі в горлі, в голосі бриніли сльози, що ось-ось потечуть.
Менш ніж за годину подзвонила Зукі — останній ковток їхньої давньої згуртованості. Але, здавалося, все, що вона могла сказати, було:
— О Боже. Той малий нікудишній Кріс. Ніколи не чула, щоб він сказав бодай два слова.
— А я думаю, він хотів любити нас, — сказала Александра, не в змозі говорити ні про що, тільки про Дерріла Ван Горна, — просто не мав цього в собі.
— Гадаєш, він хотів любити Дженні?
— Може бути, бо вона була дуже схожа на Кріса.
— Він був зразковим чоловіком.
— Звучить, як якась іронія.
— Лексо, мені тут подумалось, що він, мабуть, знав, що ми робимо із Дженні, й може бути таке…
— Продовжуй. Скажи це.
— Що ми виконували його волю, ну знаєш, коли…
— Вбивали її, — докінчила Александра.
— Так, — сказала Зукі. — Бо він хотів прибрати її, відколи вона стала належати йому за законом і все змінилося.
Александра спробувала помислити; вона вже сто років напружувала мозок — яке ж розкішне відчуття, майже м’язова напруга — і почала випробовувати дрібні канали на предмет можливого та ймовірного.
— Дуже сумніваюсь, — вирішила вона, — що Дерріл хоч колись був настільки організованим. Йому доводилось імпровізувати в ситуаціях, створених іншими, й він не вмів заглядати далеко наперед.
Говорячи, Александра бачила його дедалі ясніше — відчувала зсередини, усі його западини, стики й порожнини. Вона спрямувала свій дух у місце лункого спустошення.
— Він не вмів творити, для цього йому бракувало власних сил такого штибу, все, що він міг робити, — це вивільняти те, що вже й так було в інших. Візьми хоча б нас: ми мали ковен до його приїзду в місто, а зараз поглянь на наші сили. Я гадаю, — сказала вона Зукі, — він хотів бути жінкою, як і казав, але й навіть тим не був.
— Навіть, — критично повторила Зукі.
— Так, здебільшого це дуже сумно. Чесне слово.
Знову відчула в горлі ті перепони, браму зі сліз. Втім це відчуття, як і опір спробі помислити, певним чином вселяло надію, віру в невідворотний новий початок.
— Може, тобі від цього трохи покращає, — сказала їй Зукі. — Існує велика ймовірність, що Дженні була зовсім не проти померти. Ребекка багато чого розповідає в «Немо», відколи Фідель утік разом із тією парочкою, і каже, що від деяких речей, які діялись там, відколи ми перестали туди ходити, у тебе волосся стало б дибки. Вочевидь, для Дженні не було таємницею, чим насправді займаються Кріс із Деррілом, принаймні відколи вона успішно вийшла заміж.
— Бідолашна душа, — сказала Александра. — Мені здається, вона була однією з тих чудових людей, для яких світ, з якоїсь причини, не знаходить застосування.
Природа мудра, вона присипляє їх.
— Ребекка каже, що це зачепило навіть Фіделя, — продовжувала Зукі, — але коли вона попрохала його залишитись і оселитися з нею, він не захотів торгувати лобстерами чи мити підлогу в «Датапроуб», а латиносу, як він, тут не дозволять займатися чимось іншим. У Ребекки розбите серце.