— Боже мій, — сказала їй перед від’їздом по телефону Зукі. — В чому твій секрет?
— Це не для преси, — суворо сказала їй Александра.
Зукі піднялася аж до головного редактора «Вісника» і, відповідаючи безсоромно особистому тону післявоєнної ери, що входив у свої володіння, щотижня мала писати про якісь скандали чи зізнання — памфлети, присвячені пересічним, буденним чуткам, які перебірливий Клайд Ґебріел зарізав би.
Зукі передала цю чарівну пораду Джейн, а люба злюка Джейн, котра ризикувала обернутися на озлоблену й буркотливу стару діву, аж її учні по піаніно почали асоціювати чорні й білі клавіші з кістками й чорнотою ями, з усім мертвим, суворим і загрозливим, просичала, що не вірить; вона вже давно зреклася Александри як надійної сестри.
Однак потайки навіть від Зукі вона зібрала друзки з накладки віолончелі, заміненої вірним своїй справі майстром із Гоуп-стрит, загорнула їх у смокінг кольору сажі, що належав її покійному батьку, в одну з кишень піджака запхала подрібнену висушену траву, на яку перетворився Сем Смарт, висячи в підвалі її фермерського угіддя, в другу кишеню насипала «конфеті» з пошматованої двадцятидоларової купюри — бо їй уже обридло, несказанно обридло бути бідною, — збризнула все ще лискучі широкі лацкани смокінга своїми парфумами, сечею і менструальною кров’ю, поклала весь цей смердючий амулет до пластикового пакета з пилососа і сховала його між матрацом і пружинами ліжка. Щоночі спала на цій м’якій, обмащеній грудці. Під час одних холоднючих вихідних у січні вона навідувала матір у Бек-Бей і до них на чай заскочив ідеально підхожий невеличкий чоловічок у смокінгу й туфлях-човниках із лакованої шкіри, блискучих, як розтоплена смола; він проживав з батьками в Чеснат-Гілі й саме прямував на гала-концерт у клубі «Таверн». Під масивними повіками він мав пукаті очі, допитливо-блакитні, як у сіамського кота; він затримався якраз достатньо, аби встигнути розгледіти в Джейн — він, хто ніколи не був одружений і якого ті, до кого він залицявся, завжди відшивали як безнадійно зманіженого, надто асексуального, щоб бодай називатися геєм, — щось темне, різке і брудне, що змогло розтопити давно заснулу любовну частинку його єства. Ми прокидаємося в різний час, а найпишніші квіти — це ті, що цвітуть у холод. А ще його погляд визначив у Джейн жваву і спритну потенційну берегиню антикварних меблів Чіпендейла і Данкана Файфе, високих лакованих китайських комодів, глибоко захованих ящиків марочного вина, цінних паперів та срібла, які він невдовзі успадкує від своїх батьків, хоч обоє ще й досі живі, як, власне, і дві його бабусі — прадавні, але бадьорі жіночки, довговічні, як кришталь у кутових шафочках часів Мілтона й відьом Салема. Такий злет родини, вимоги клієнтів, про чиї гроші він, як брокер, скромно дбав, і потреби його тендітної, алергічної натури (молоко, цукор, алкоголь і сода належали до речовин, яких йому слід уникати) всі разом потребували управительки; він подзвонив Джейн наступного ранку, доки вона ще не втекла у своєму пошарпаному «веліанті», й запросив випити ввечері у барі «Коуплі». Вона відмовила; а потому на цегляні околиці звалилася завірюха, ніби з книжки з малюнками, й надовго затримала її. Його дзвінок того вечора мав на меті запропонувати пообідати на горішньому поверсі занесеного снігом «Рітцу». Джейн до останнього опиралася, дряпаючись і обпікаючи його своїм убивчим язиком; втім її акцент озвався до нього, й він зрештою зробив з неї свою заручницю у бруклінській залізно-кам’яній фантазії з баштами, спроектованій послідовником Г. Г. Річардсона.