Зукі посипа`ла меленим мускатним горіхом округле люстерко свого ручного дзеркальця, допоки від відображення в ньому не лишилось нічого, крім обрамлених золотим ластовинням очей чи, коли вона підняла голову, її мавпячих, занадто фарбованих губ. Цими губами вона врочистим шепотом сім разів прочитала сороміцьку, проте священну, молитву до Кернунна. Затим познімала з кухонного столу старі, зношені, картаті капронові скатертинки й викинула у сміття, яке мали забрати у вівторок. Наступного ж дня до редакції «Вісника» зайшов бадьорий рудоволосий чоловік із Коннектикуту, щоб подати оголошення: він шукав породистого веймаранера для злучки зі своєю сучкою. Разом з малими дітьми він орендував котедж у Саусвіку (нещодавно розлучився; допоміг дружині, хоч і з запізненням, вступити до юридичного вишу, і її першою ж справою стало засудити його за моральне насильство), а в бідолашного створіння зненацька почалася тічка; сучка мучилася. Цей чоловік мав довгий нерівний ніс, як Ед Парслі, ауру скорботної інтелектуальності, як Клайд Ґебріел, і щось від професійної манірності Артура Геллібреда. У своєму картатому костюмі він виглядав аж надто жвавим, як той торговець усяким дріб’язком із півдня штату Нью-Йорк чи артист, що от-от піде сценою, бринькаючи на банджо. Як і Зукі, він намагався бути дотепним. Насправді він був зі Стемфорда, де працював у новій індустрії, продаючи комп’ютери, що звуться текстовими процесорами. Нині Зукі спритно пише любовні романи, лише кількома ударами пальців переміщаючи абзаци, перейменовуючи персонажів і шукаючи відповідники стандартних фраз на вираження пристрасті й вигуків.
Зукі полишила Іствік останньою; її відображення у блискучих вітринах магазинів, як вона, рудоволоса, у ворсистій замшевій спідниці мателяє своїми довгими ногами й руками, залишилося на Док-стрит, ніби блідий відбиток, що зберігається на сітківці, якщо подивитися на щось яскраве. Це діялось багато років тому. Молодий капітан порту, з яким у неї був останній роман, зараз має черевце і трьох дітей; одначе він і досі пам’ятає, як вона покусувала його за плече й казала, що любить смак солі, яка конденсується на його шкірі з морського туману. Саму Док-стрит перемостили й розширили, щоб мати змогу пропускати більше трафіку, а на старій поїлці для коней на Причальній площі, як її й досі називають, вирівняли всі легенькі зиґзаґи й вигини. В місті оселилися нові люди; дехто з них живе у старому маєтку Леноксів, який усе ж перебудували на кондомініуми. Тенісний корт залишили, от тільки вже не зважились повторювати ризикований експеримент із брезентовим куполом. На наполягання мешканців, місцевість довкола поглибили і збудували невеличкий док і марину. Чаплі гніздяться десь в інших місцях. Гатку підняли, щоп’ятдесят ярдів встановивши дренажі, тож її тепер ніколи не затоплює — принаймні допоки це ставалося лише одного разу: під час великої лютневої заметілі 78 року. В наші дні погода здається, в цілому, спокійнішою; зливи ллють вряди-годи.