Мостову, як сказав Ван Горн з розмашистим жестом, таким характерним для цього чоловіка, можна вдосконалити, додавши укріплені алюмінієві понтонні секції на найнижчих ділянках.
«Док буде шикарний, — добродушно кинув він з, імовірно, краплинкою гумору. — Можна буде їздити на кораблі з повітряною подушкою до Ньюпорта чи аж до Провіденса».
Цю обширну резиденцію Ван Горн не поділяє більше ні з ким, окрім свого асистента-дворецького містера Фіделя Малагера й чарівного пухнастого кошеняти ангорської кішки, промовисто названого Пальчиком, бо на лапах він має додаткові пальці.
Тож ваша репортерка дістала нагоду привітати цю разючо проникливу й теплу людину в нашому казковому регіоні Південного округу, впевнена, що говорила з ним від імені всіх сусідів.
Отже, маєток Леноксів знову став місцем, вартим уваги!
— Ти була там! — ревниво звинуватила Александра Зукі, подзвонивши їй по тому, як прочитала статтю у «Віснику».
— Сонце, це був робочий візит.
— І чиєю ж ідеєю був цей візит?
— Моєю, — визнала Зукі. — Клайд не був певний, чи з цього вийде хороший матеріал. Бо, буває, коли напишеш про те, який це милий дім і тому подібне, наступного тижня людину грабують, і вона подає на газету до суду.
Клайд Ґебріел, довготелесий змучений чоловік зі сварливою дружиною-філантропкою, був редактором «Вісника». Зукі вибачливо спитала:
— То як тобі стаття?
— Що ж, люба, у ній є барви, але вона трошки безладна, і, чесно кажучи, — тільки не ображайся — обережніше з синтаксисом. Він у тебе трохи гуляє.
— Якщо в статті менше п’яти абзаців, то не вказують ім’я автора. Та й він напоїв мене. Спершу чаєм із ромом, а далі просто ромом. Той стрьомний латинос усе приносив і приносив його на величезній таці. Я ще такої ніколи не бачила: здоровенна, як стіл, гравірована, орнаментована, чи як воно там зветься.
— А він що? Як він поводився? Дерріл Ван Горн.
— Ну, чесно кажучи, патякав без угаву. Облив мене слиною з ніг до голови. Я навіть не знала, наскільки серйозно сприймати деякі речі, як от той понтонний міст, наприклад. Каже, що ці каністри, чи як їх там, можна пофарбувати в зелений, щоб вони зливалися з болотною травою. Тенісний корт також буде зелений, навіть огорожа. До речі, там усе вже майже готово, і він хоче, щоб ми всі якось прийшли пограти, доки ще дозволяє погода.
— Всі — це хто?
— Всі ми: ти, я і Джейн. Мені здалося, ми його зацікавили, і я розповіла йому трохи, але лише те, що відомо всім, — про наші розлучення, пошуки себе й так далі. І, особливо, про те, яка ти ласкава. Віднедавна Джейн здається неспокійною, гадаю, вона шукає собі чоловіка в нас за спинами. Я не про того гидкого Неффа, ні. Ґрета міцно тримає його дітьми. Боже, хіба діти не заважають усьому? Я зі своїми постійно жахливо сварюся. Вони кажуть, що мене ніколи нема вдома, а я намагаюсь пояснити тим малим засранцям, що заробляю на життя.
Одначе Александру так просто не відведеш від зустрічі, про яку вона хотіла почути, — між Зукі й отим Ван Горном.
— Ти розповідала йому брудні штучки про нас?
— А хіба є якісь брудні штучки? Я просто не підпускаю до себе пліток, Лексо, чесно. Тримаю голову високо й постійно думаю: «Йдіть нафіг», — отак я щодня справляюся з Док-стрит. Ні, звісно, я не розповідала нічого. Як завжди, була дуже обережна. Але він був дуже допитливий. Мені здається, йому подобаєшся ти.
— Ну, зате він мені не подобається. Не люблю таку темну шкіру. І не терплю нью-йоркської намаханості. Та й його обличчя не пасує до його рота, чи голосу, чи щось таке.
— А як на мене, то це доволі привабливо, — сказала Зукі. — Оця його незграбність.
— І що ж такого незграбного він зробив, розлив ром тобі на коліна?
— Ага, а потім злизав; ні ж бо. Я про його манеру перекидатися з одного в інше, як він показував мені свої скажені картини — у нього на стінах висить цілий статок, — а потім лабораторію і трошки пограв на піаніно. Здається, це була «Mood Indigo», жартома перероблена під вальс. А тоді побіг надвір, один з екскаваторів мало не збив його в яму, а потім спитав, чи не хочу я подивитися на краєвид із купола.
— І ти не ходила з ним у купол! Тільки не на першому побаченні.
— Серденько, не змушуй мене повторювати, що це було не побачення. Ні. Я подумала, що з мене досить і я вже й так п’яненька, та й маю здати матеріал.