Принесли чай з ромом, але сама церемонія була стриманішою, ніж вона уявляла собі з опису Зукі. Фідель матеріалізувався в ідеальній притаманній служникам тиші, охайний шрам настільки вдало розміщувався під однією вилицею, що здавався приклеєним до його шкіри кольору мокки, як доцільний штрих, доданий до його дрібних, перекошених рис. Довгошерстий кіт на ім’я Пальчик, з деформованими лапами, про які писалося у «Віснику», заскочив на коліна Александрі, тільки-но вона підняла свою чашку; вміст посудини зовсім не колихнувся. Морський горизонт, видимий крізь палладіанські вікна, також лишився незрушним: світ частково є злегка перетасованою колодою горизонтальних рідин, спало їй на думку, коли вона замислилась про холодний, щільний шар моря, під тиском якого рухаються лише гігантські безокі слимаки, а тоді — про туман, що лиже осінню поверхню ставка біля лісу, про сфери щонайтоншого газу, які наші астронавти протинають без шкоди, так, що небесна синь нікуди не витікає. Тут їй було затишно, чого вона сама не очікувала, — тут, у цих кімнатах, фактично порожніх, але перевантажених сардонічним мистецтвом, кімнатах, що красномовно говорили про те, чого так бракує холостяку. Та й господар здавався куди приємнішим. Манера чоловіка, який хоче з тобою переспати, кусючіша й агресивніша, тоді він випробовує тебе, передвіщаючи свою кінцеву злість, якщо йому все вдасться, а от цього у Ван Горні сьогодні майже не було. Він виглядав стомленим, зсутулившись у своєму пошарпаному кріслі-кубику, вкрившись ковдрою грибного кольору. Вона припустила, що ділова зустріч, заради якої він вдягнув свій офіційний костюм-трійку, закінчилась розчаруванням, можливо, це було прохання про банківську позику, в якій йому відмовили. З неприхованою турботою вона долила в його чай рому з пляшки «Маунт ґрею», поставленої дворецьким біля його ліктя, на круглому столику часів королеви Анни.
— Як вам вдалось зібрати таку велику й чудову колекцію? — спитала в нього Александра.
— Це все мій фінансовий радник, — такою була його невтішна відповідь. — Найрозумніше, що можна зробити у фінансовому плані, окрім як знайти нафту в себе на задньому подвір’ї, — це купити роботу якогось іменитого художника до того, як він здобуде ім’я. Згадайте тих двох руских, що задешево зібрали всього Пікассо й Матісса перед війною, а тепер усе це добро валяється в Ленінграді, де ніхто не може подивитися на нього. Згадайте тих щасливих дурників, що видерли роботи раннього Поллока прямо в нього з рук за ціною пляшки скотчу. Навіть ось так стріляючи пальцем у небо, здебільшого маєш кращі шанси, ніж на фондовій біржі. Такий собі Джаспер Джонс продукує чималу купу мотлоху. Хай там як, а мені той мотлох подобається.
— Бачу, що подобається, — сказала Александра, намагаючись допомогти йому.
І як би це його зробити так, щоб цей неповороткий бродяга закохався в неї? Він ніби той будинок з багатьма кімнатами, і в тих кімнатах аж надто багато дверей.
Він подався наперед у своєму кріслі, розхлюпуючи чай. Вочевидь, це траплялося з ним частенько, бо він рефлекторно розставив ноги, і коричнева рідина, промайнувши між ними, плюхнулась на килим.
— Найкраща річ у східних килимів, — мовив він, — це те, що вони не показують твоїх гріхів.
Підошвою одного зі своїх невеличких гостроносих черевиків — його ноги були страшенно малі порівняно з тілом — він втер чайну пляму в килим.
— Колись я ненавидів, — озвався він, — усі ті абстрактні штуки, що нам намагались продати у п’ятдесятих; Господи, вони нагадували мені про Ейзенхауера — велика маячня. Я хочу, щоб мистецтво показувало мені щось, розповідало, де я є, навіть якщо це пекло, правда ж?
— Мабуть, так. Я насправді дилентант, — сказала Александра, почуваючи менший комфорт, коли він пішов на контакт. Цікаво, яка на ньому білизна? Коли він востаннє мився?
— Тож коли з’явився цей поп-арт, я подумав: «Боже, оце точно для мене». Такий він, курва, бадьорий, ну знаєте: ми занепадаємо, але занепадаємо з усмішкою. В якомусь сенсі, як пізній Рим. Ви колись читали Петронія? Смішно. Боже, так смішно, що на того козла, якого Раушенберг запхнув у білу шину, можна дивитися й реготати аж до заходу сонця. Був я кілька років тому в одній галереї на П’ятдесят сьомій вулиці — тій, у якій хотів би бачити й вас, здається, я вже казав вам, аж вуха протуркотів, — і торговець, педрило на ім’я Міша, колись його називали Міша Пизда, але до біса обізнаний парубок, показав мені дві пивні бляшанки Джонса — взагалі-то це був ель «Белентайн» — бронзові, але так мило пофарбовані, з таким ретельнючим, але дещо вільним стилем Джонса, і в однієї зверху, там, де була чека, трикутник, а інша цнотлива, невідкрита. Міша й каже мені: «Підніми її». «Яку з них?» — питаю я. «Будь-яку», — каже він. Беру я невідкриту. Важка. «А тепер підніми другу», — каже він. «Справді?» — питаю я. «Давай», — каже він. Я беру. Вона легша! Пиво випили!! Звичайно, в мистецькому розумінні. Я мало в штани не кінчив, так мене проперло від прозріння.