Він відчув, що Александра зовсім не проти, що він лається. Насправді їй це навіть подобалось; у цьому була якась потаємна солодкість, ніби в тому дусі падлятини на шерсті Вуглика. Їй пора йти. Велике серце її пса розірветься в тій маленькій, замкненій машині.
— Я спитав у нього, скільки коштують ці пивні бляшанки, і Міша відповів, а я такий: «Та ну». Це переходить усі межі. Скільки грошви можна запхати у дві фальшиві пивні бляшанки? Александро, я серйозно, якби я тоді зважився, зараз у мене було б у п’ять разів більше грошей, а сталося це не так уже й давно. Ті бляшанки коштують більше, ніж їхня вага чистим золотом. Я щиро вірю, що коли люди в майбутньому глянуть на нас, коли ми з вами будемо лише парочкою скелетів, що лежать у тих ідіотських дорогих коробках, які нас змушують купувати, і наше волосся, кості й нігті покоїтимуться на тому дурному сатині, за який ті товстопузі власники похоронних бюро деруть із нас скажені гроші, Господи, це мене щось занесло, хай краще візьмуть мій труп і викинуть на звалище, я зовсім не проти, тож коли ми з вами помремо, це все, що я мав на увазі, ті пивні бляшанки, точніше, бляшанки елю, стануть нашою Мона Лізою. Ми тут з вами говорили за Кінгольца; а знаєте, в нього є цілий розпиляний «додж», усередині якого трахається парочка. Сама машина стоїть на килимі зі штучної трави, а трохи далі від неї він поклав ще один килим, з «Астротерфу» чи чогось там ще, розміром десь із шахівницю, а на ньому — одна-єдина пляшка з-під пива! Аби показати, що вони пили й викинули її. Щоб додати сцені з коханцями атмосфери провулку. Геніально. Невеличкий клаптик килимка, відокремленість. Хтось інший поклав би ту пляшку на головний килим. Та покласти її окремо — це вже мистецтво. Може, це і є наша Мона Ліза, ця Кінгольцова порожнеча. Чесно кажу, я був у Л-А й дивився на цей божевільний розпиляний «додж», і на очі мені наверталися сльози. Я вам тут не парю туфти, Сенді. Сльози.
І він підніс свої неприродно білі, напозір воскові руки до очей, начеб витираючи ті вологі, червоні орбіти очей на черепі.
— Ви подорожуєте, — сказала вона.
— Зараз уже менше, ніж колись. Але не шкодую. Коли їздиш кудись, доводиться весь час пакувати валізу. Той же ти, та ж валіза. Ви тут, дівчата, маєте правильну ідею. Знайди собі Чортзнадевіль і облаштовуй свій простір. Усе одно мотлох прийде за тобою, з тим телебаченням, глобальним селом та іншими подібними речами.
Він осів у своєму грибному кріслі, нарешті вичерпавши всі слова. До кімнати придріботів Носик і скрутився біля ніг хазяїна, встромивши свій довгий ніс собі під хвіст.
— До речі, про подорожі, — сказала Александра. — Мені пора бігти. Я замкнула свого бідолашного цуцика в машині, та й діти вже мали б повернутися зі школи.
Вона поставила свою чашку — дивно, але на тій була монограма у вигляді букви «N» замість Ван Горнових ініціалів — на подряпаний, гранчастий скляний стіл у стилі Міс ван дер Рое і звелася на ноги. На ній була її парчева алжирська куртка поверх срібно-сірої водолазки і слакси з лісисто-зеленої саржі. Відчуття полегшення в попереку, коли вона встала, нагадало їй, якими ж незручно малими стали ці слакси. А вона ж заприсяглася скинути вагу; щоправда, зима була найгіршим часом для цього — треба жувати щось, аби зігрітися, не підпускати до себе вранішню темряву, та все одно в погляді знавецьких очей цього кремезного чоловіка, зведеному до вигинів її грудей, вона не прочитала вимоги змінити свої форми. Джо наодинці називав її своєю теличкою, казав, що вона — його півтори жінки. Оззі казав, що вночі вона краща за дві ковдри. Зукі із Джейн називали її розкішною. З саржі, яка щільно вкривала її таз, вона струсила кілька довгих білих волосин, які туди натрусив Пальчик. З легким клацанням узяла свою бандану з поруччя вигнутого диванчика.