Вона розщібнула бічний замок на своїх слаксах, стягнула їх за пояс, і її стегна своєю яскравістю приєдналися до чаплі посеред цього місця іржі та сірості. Боячись упасти на нестійких камінцях, вона нахилилася, спустила лискучу зелену саржу по щиколотках і стопах із синіми венами й виступила. Її голі ноги огорнуло сполохане повітря. Вона зв’язала слакси і кросівки у вузол і пішла гаткою, геть від Ван Горна. Не озираючись, вона відчула його погляд на собі, на своїх масивних стегнах, на їх чуттєвих брижах і погойдуваннях. Безсумнівно, він дивився своїм гарячим поглядом, коли вона нагнулася. Александра забула, які трусики одягла цього ранку, і, глянувши донизу, зраділа, побачивши звичайні бежеві, а не в дурну квіточку чи безсоромно обрізані, як більшість із тих, що доводиться купувати в ці дні в магазинах, — розроблені для струнких хіпі та ґрупі, половина сраки виглядує, а промежина вузька, як мотузочка. Повітря, нескінченно високе, холодило її шкіру. Зазвичай їй подобалась власна нагота, особливо на свіжому повітрі, вилягшись на ковдрі й засмагаючи після обіду в себе на задньому подвір’ї в перші теплі дні квітня і травня, поки ще не повилазила комашня. І після місяця вповні, голяка збираючи трави.
Гатка, яку майже не використовували в роки по виїзді Леноксів, поросла травою; босоніж вона дріботіла по центральному пасму, ніби по вершині м’якої широкої стіни. Колір витік із бадилинок Spartina patens, а відрізки заплави обабіч поблякли. Там, де вода розлилася на поверхню дороги, скуйовджена трава легенько погойдувалась у прозорій товщі. Потік, лиючись, хлюпав і шумів. Дерріл Ван Горн гукав щось позаду неї — підбадьорював, застерігав чи вибачався, — та Александра була надто поглинута шоком першого окроплення пальців ніг, аби щось чути. Який же серйозний, який неприкритий холод цієї води! Ще один елемент, де її кров чужа. Під заломленим кутом на неї дивилися коричневі камінчики, до безглуздого чіткі, як букви невідомого нікому алфавіту. Болотна трава перетворилась на водорості, мляві й безвольні, що гнулися ліворуч, услід за рухом прибутної води. Її ноги виглядали маленькими, також під заломленим кутом, як і камінчики. Треба рухатися швидше, поки вони ще не заніміли. Вода вже вкривала її щиколотки, а відстань до сухої дороги була велика, далі, ніж вона може докинути камінь. Ще дюжина болючих кроків, і вода сягнула колін, а боками Александра відчула тягу її бездумного плину. Найхолоднішим у цій тязі було те, що вона й залишиться тут, з нею чи без. Вона була тут ще до її народження й залишиться після її смерті. Вона не думала, що вода зіб’є її з ніг, але відчула, як хилиться під її натиском. Щиколотки заволали, оніміння почало проїдатися, відчувся нестерпний біль, от тільки його треба якось стерпіти.
Александра більше не бачила своїх ніг, а хиткі кінчики болотної трави більше не складали їй компанії. Спробувала побігти по воді; бризкання втопило звуки від Ван Горна, котрий ще й досі нерозбірливо кричав щось їй у спину. Напруженість її погляду наблизила «субару». Вона побачила обнадіяний силует Вуглика на водійському сидінні: вуха піднялися так високо, як тільки можна, вчувши наближення порятунку. Крижана вода сягнула їй стегон і почала заляпувати трусики. Дурна, яка ж вона дурна, така пуста й по-фальшивому дівчача, вона заслужила на це, бо покинула свого єдиного друга, свого справжнього друга без будь-яких заморочок. Собаки перебувають на краю розуміння, їхні яскраві очі відполіровані жагою до усвідомлення; година для них не гірша за хвилину, вони живуть у світі, де не існує часу, звинувачень, прийняття, бо не існує передбачливості. Вода, зі своєю мертвою хваткою, піднялась до її промежини; з горла вирвався скрик. Вона достатньо наблизилась, щоб сполохати чаплю, котра кульгавим, непевним рухом, ніби стариган, що невпевнено тягнеться в обійми поруччя свого крісла, вдарила повітря перекинутим «М» своїх крил і злетіла, тягнучи за собою свої чорні ноги-патички. Це він? Чи вона? Повернувши голову з заляпаним волоссям, Александра побачила в іншому напрямку, ближче до попелястих піщаних пагорбів пляжу, ще одну білу прогалину в сірості дня, ще одну велику чаплю, друга цієї, попри те що їх розділяли акри води попід цим брудним, посмугованим небом.
З відльотом першого птаха вбивчі скоби океану трошки послабились на її стегнах, сповзаючи нижче, доки вона брела вгору, задихана, ридаючи від шоку й комічності цього всього дійства, до сухого відрізка гатки, що вів до її машини. Там, де вода була найглибша, на неї найшло піднесення, а зараз воно вже убуло. Александра трусилася, як собака, і сміялася з власного безглуздя, з того, що, шукаючи любові, ось так облажалася. Духу потрібне безглуздя, так само як тілу потрібна їжа; від цього вона почувалася здоровішою. Щоправда, картина власного втоплення — як вона лежить позеленіла, скована заціпенінням останньої агонії, ніби дві жінки, зчеплені в обіймах, з тієї приголомшливої картини Вінслова Гомера «Відплив», — таки не справдилася. Висихаючи, її ноги боліли так, ніби їх жалили сотні ос.